Читать «Корида» онлайн - страница 19
Олександр Костянтинович Тесленко
— Так… Просто хочу погомоніти… Давно не бачились…
— Не бережеш ти себе, Василю.
— Облиш… — кволо усміхнувся.
Василь Серпап підійшов до телефону, довго пригадував номер:
— Антон Васильович удома?
— Хто його запитує? — молодий красивий жіночий голос.
Дружина? Василь знав, що позаторік Фрунов розлучився і одружився вдруге. Його першу дружину Серпан знав, вона теж була лікарем, вчилася разом з ними.
— Товариш запитує.
Тривала пауза на тому кінці дроту.
— Ваше прізвище?
Це запитання обурило Василя, але він стримано відповів:
— Василь Серпан.
На протилежному кінці дроту знову запанувала тиша. Василь несподівано для самого себе спалахнув і закричав у трубку:
— Що ви ще хочете запитати, шановна? Чи, може, таки покличете Антона? — кричав і тут-таки пошкодував.
“Даремно. Так не можна. Адже й сам повинен усе добре розуміти. Антон — лікар, прекрасний спеціаліст з ім’ям, він не може відповідати на всі підряд дзвінки. Дружина оберігає…”
— Його немає вдома.
— Тож навіщо було стільки запитань? — жовчно кижув Серпан. — Чи вам з нудьги хотілося трохи розважитись?
— Він на дачі, — в її голосі звучала образа.
Василь опанував себе.
— Розумієте, якщо він справді на дачі, то я поїду до нього. І я не хотів би випадково розминутися…
— Ви знаєте, де наша дача?
— Так, якщо нічого не змінилося…
— Нічого… Можете їхати… А коли не застанете його, прошу не мати до мене ніяких претензій. Мені він сказав, що їде на дачу. Отак, шановний товаришу, — поклала трубку.
Василь сердито усміхнувся.
— То я поїду, Марійко, пробач. Суботу проспав, а на неділю втечу. Отакого маєш чоловіка. Але треба. Давно треба побачити Антона.
Василь вийшов з таксі, зупинившись біля дротяної огорожі, за якою в глибині саду виднілася ошатна хатина. На подвір’ї нікого не було видно.
— Антоне! — крикнув він, і за якусь мить на вузькій стежці поміж яблунями і грушами, що вела від хвіртки до будиночка, побачив знайому постать. Антон став на стежці (трохи розповнів за той час, що не бачились), вдивлявся, примружившись, нарешті впізнав, махнув рукою.
— Привіт!
— Привіт!
— Яким вітром?
— Та вже якимось занесло.
Ішли повільно стежкою, Фрунов першим, за ним Серпан.
— Дзвонив тобі додому… Хтось із приємним голосом ласкаво повідомив, що ти на дачі, — в голосі Василя прозвучала іронія.
Антон на ходу зірвав з гілки велике яблуко і простягнув товаришеві:
— Дивуюся, що вона взагалі з тобою балакала, та ще й повідомила мої координати. Вона мене дуже береже, — дістав сигарету і клацнув запальничкою.
— З Тамарою бачишся?
— Не часто… Ти ж знаєш її характер. Каже, якби хотів бачити сина, то думав би раніше. Часом навіть двері не відчиняє. А я теж не хлопчик, щоб її пороги оббивати…
— А зараз… Хто твоя дружина?
— Головний бухгалтер. Можеш уявити, — багатозначно хмикнув сам до себе. — Дебет — кредит… Усе підраховано, все враховано, все передбачено… А була ж такою кицькою… Але облишмо, Василю. Це моє болюче місце. Не чіпай, принаймні так відразу. Ти у справі до мене чи просто так?