Читать «Дяченки Марина та Сергій. Страта (2017)» онлайн - страница 2

Половина невдах, що вилетіли з університету після першого ж триместру, з цілковитими підставами могли дякувати за це пані Карательці. Щодо кафедри, то ті, хто всидів на ній протягом останніх п’яти років, давно вже змирилися із вічною гризнею на засіданнях.

Ірена водила ручкою по чистому аркушу. Крізь бліду сітку клітинок проступали контури замку — половина веж обрушилась, і над донжоном здіймалися язики полум’я. Облога вежі, таран гатить у браму, полчища варварів лізуть по стінах...

Темпераментний монолог Карательки змінився ядучою тирадою довгого, як жердина, професора східної літератури; конфлікт спалахнув, як купа соломи, Ірена досадливо скривилася.

— ...Адже за подачу робіт на конференцію відповідали саме ви! І як зрозуміти, що я і мої студенти дізналися про неї за тиждень, в той час як ваші встигли підготувати три розгорнуті доповіді?!

Ірена відірвала погляд від пожежі коло воріт.

У просторій кімнаті кипіли пристрасті. Кволі гілочки кімнатного лимонного дерева заснував дрібненький виснажений павучок, а у професора східної літератури вже трусилися губи і летіла з рота слина. Ірені здалося, що між професором і Карателькою яскріє вольтова дуга:

— ...Ви все сказали? Я питаю, ви все сказали? Може, ви якийсь час помовчите?!

У порівнянні з бойовиськом на кафедрі картинка облоги здалася блідою, геть позбавленою життя, несправжньою. Ірена прималювала в куточку ще й шибеницю з порожньою петлею — моторошна картинка набула якогось опереткового вигляду. Відсунувши зошит, Ірена перегорнула сторінку.

— ...Ось хоча б і наша пані письменниця...

Ірена зсунула брови. Помовчала, розглядаючи чистий аркуш; підвела погляд. Усі присутні чомусь втупилися в неї — тільки професор, ухопившись за грудину, дивився у вікно. Напевно сподівався, що пейзаж за вікном здатен його якось заспокоїти.

— Ось кому я заздрю, — з іронічною ноткою протягла Карателька. — Це, панове, у нас нерви. Все це лише нас стосується. А у пані Хміль — зовсім інші інтереси. І якщо якогось прикметного дня весь наш інститут згорить к бісу — наша мрійниця може цього навіть і не помітити...

Ірена уявила собі язики полум’я над адміністративним корпусом. Облогова вежа на клумбі, таран збиває гарпій біля входу, закіптюжені рятувальники, що падають під безжальним канчуком пані Карательки...

— Панове, — огрядна жінка-доцент постукала по циферблату ручного годинника. — Може, час закруглятися?..

А коли члени кафедри, полегшено зітхнувши, хутко висипали в коридор, Ірені спала на думку колюча і дотепна відповідь.

* * *

— Ірено, ви мене підкинете? — запитав професор східної літератури. Він жив на околиці університетського містечка і зазвичай напрошувався до Ірени в попутники.

— Ох, як я ненавиджу стервозних жінок, Ірено! О, як я їх ненавиджу... Моя перша дружина була з таких... Знаєте пісеньку: «відкіля беруться стерви — із гарнесеньких дівчат»?.. Але тим приємніше бачити поруч жінку, яка... обережно, автобус!!