Читать «Дяченки Марина та Сергій. Страта (2017)» онлайн - страница 5

— Які дурниці! — сказала вона вголос. — Теж мені проблема...

Знову — телефон. Господи, ще один дзвінок — і вона відключить його...

Дзвонила знайома. Не так щоб дуже близька — але цілком приємна. З тих, із ким цікаво розмовляти двічі на місяць і бачитися двічі на рік...

— Ірено? Що ти робиш сьогодні ввечері?

— Спатиму, — сказала вона відверто.

— А хочеш, ми заїдемо за тобою? Сьогодні річниця весілля Ігоря і Янки, ми хотіли б...

Ірена ледве пригадала, хто такі Ігор і Янка. Ах, так, досить симпатична пара...

— ...Цікаве товариство. І кілька твоїх читачів-шанувальників, ти їх іще не знаєш... Всі дуже хочуть тебе бачити. Ну як, їдьмо?

Ірена мовчала. Голос у слухавці трохи втратив певність:

— Ірено... ти здорова?

Вона подумала, що слід відповісти «ні». Відмогтися хворобою, щоб ніхто не образився...

Вставати зараз із канапи? Одягатися, робити макіяж? Їхати кудись, аби повернутися за північ із важкою головою, у шлейфі чужих терпких духів і сигарет...

Черепаха під настільною лампою флегматично рухала щелепами.

— Вибач, — Ірена зітхнула. — Але я не поїду. Занадто багато... — вона хотіла сказати «підстав для роздумів», але в останній момент виправилася: — занадто багато роботи...

— Але ж це тільки один вечір! — приятелька, судячи з голосу, все-таки образилася. — Ми ж не так часто... тебе турбуємо!

— Вибач, — Ірена знала, що через кілька хвилин по тому в голові у неї з’являться вагомі і доречні виправдання, але вислухати їх буде вже нікому...

Сенсей і черепаха давно звикли до її монологів у порожнечу. І, можливо, знали усі її аргументи наперед.

* * *

Вона підмела в дворі. Задивилась, як сідає за гори сонце, тоді розпалила багаття, спробувала по диму визначити погоду на завтра — не вийшло. Сенсей бігав як навіжений, відкидаючи задніми лапами груддя землі, і його захват частково передався Ірені. В повітрі відчувалася весна...

Телефонний дзвінок вивів її зі споглядального настрою. Телефон дзеленчав довго і наполегливо — Ірена йдучи нарахувала п’ятнадцять дзвінків.

— Пані Хміль?

Той самий незнайомий номер. І голос незнайомий теж. Але ж вона просила нікому не давати її номера...

— Пані Хміль? Мене звуть Ніколан Петер, я прошу вибачити мені, якщо потривожив...

Він зробив паузу ніби ненавмисне — щоб вона люб’язно спростувала його — мовляв, нічого страшного, я слухаю.

Але вона мовчала. Бо отой невідомий Петер справді потривожив її.

— Пані Хміль, мова йде про вашого чоловіка, Анджея Кромара.

— Про мого колишнього чоловіка, — наголосила вона мимохідь.

У неї чомусь підкосилися ноги, і вона сіла на канапу.

— Він... живий?

— Але, пані Хміль, навіщо відразу такі страшні припущення...

— То він живий?!

— Так, звичайно... Бачите, взагалі-то я з Комітету громадської безпеки...

Ірена глибоко зітхнула. Серце калатало, як шалене, навіть черепаха, здається, повернула з-під панцира голову і повела намистинками безглуздих очей...