Читать «Сіль для моря, або Білий Кит» онлайн - страница 9

— Ясно, що потрібен. Особливо сьогодні.

— Батьки?

— Вони мене вже дістали! Якщо я їх так злю, то нащо взагалі народжували? Але я вже майже заспокоїлася…

— Після розмов зі своїми я думаю так само. Зате маю цікаву ідею, як із цим боротися. Щоб думали, що говорять, і нарешті пошкодували. Якось поділюся. А зараз… Я б хотів бути поруч, щоб заспокоїти тебе.

Білий Кит був надто милим, щоб бути правдою. У животі щось залоскотало. На мить перехопило подих. Як тоді, коли вона намагалася зробити «сонечко» на гойдалках і розгойдалася сильно-сильно — під час кожного руху внизу живота лоскотно поколювали маленькі голочки.

Ліза почервоніла й укинула ще жменю чипсів до рота. Треба було терміново змінити тему. Пальці зависли над клавіатурою, але співрозмовник її випередив:

— Знову була на морі?

— Ага, — дівчина машинально кивнула, друкуючи відповідь.

— Мабуть, це було дуже гарно — ти, захід сонця і море.

Ліза мрійливо заплющила очі й стиснула пачку: чипси ламалися з мелодійним хрускотом. Кит умів робити компліменти: навіть якщо це неправда — бо правдою це ніяк не могло бути! — йому все одно хотілося вірити.

— Я зовсім не гарна. — Ліза стиснула руки в кулачки. Вона повинна бути чесною, особливо з ним. Йому вона брехати не може.

— Для мене ти найгарніша.

Дівчина всміхнулась. Співрозмовник був упертим, і їй це в ньому страшенно подобалося.

— Ти змушуєш мене червоніти. Так нечесно!

— Нечесно, що ти зараз далеко.

— І ти. Що робив сьогодні?

— Був на футболі. Забив кілька голів — мій талісман завжди зі мною, пам’ятаєш? — Кит надіслав фото брелока з футбольним м’ячем.

— У мене такого немає, може, треба завести?

— Може… Це круто — мати щось, що дарує щастя саме тобі. Це може бути тварина, птах, рослина — будь-що. Головне — ти мусиш зробити його сама або знайти. Не купити чи взяти чийсь, інакше він буде не лише твоїм. Я тебе заплутав?

— Ні! І в мене є ідея! — Ліза дивилася на аватарку співрозмовника і плескала в долоні. Як вона раніше не доду­малася. Її талісманом буде кит! Залишилося знайти відповідний камінець. Біля моря точно є один, який належатиме тільки їй.

— Розкажеш потім? Вибач, мушу бігти — батьки кличуть. Солодких тобі снів, сонячна.

— Розкажу… І тобі гарних! Спи сухенький! — несподівано для себе пожартувала Ліза.

Кит надіслав язикатий смайлик і вийшов із мережі. Чипси закінчилися. Дівчина дістала великий снікерс і вгризлася в шоколад. Очі втомилися. Ліза вимкнула свій ноутбук і залізла в ліжко. Поклала руки під голову. З великого вікна на неї дивилося небо. Оксамитово-чорне, щедро всипане блискучим зоряним пилом. Улітку зірки були особливо гарні, а ще — знову обіцяли сонце й безхмарне небо. Завтра знову буде. «Почекаю до першої зірки, що впаде, й засну…» Ліза грала в «переглядки» з небом щоночі. А вранці не пам’ятала, хто виграв, хоча здогадувалася, що постійно перема­гало небо. Адже йому не потрібно було спати.

Їй снився білий кит, що плив у небі. Він високо підстрибував і глибоко пірнав у темряву, розбризкуючи срібні зірки сильним хвостом. Дівчина сиділа в нього на спині й торкалася кінчиками пальців зоряного моря, від чого в ньому з’являлися дивовижні зорепади. Вона бачила маму з татом. Вони стояли внизу й заворожено спостерігали.