Читать «Сіль для моря, або Білий Кит» онлайн - страница 17

Дівчина погладила хвилі, вийшла на берег і стала коло візка. Жінка мовчала. Чомусь її мовчання викликало більше довіри, ніж якби вона стала розпитувати. Їй хотілося все розповісти. Адже крім Кита ніхто нічого не знав. Та й хіба це колись когось цікавило?

— Я приходжу сюди, коли мені погано, — несподівано для себе почала Ліза. — Тут завжди тихо, нікого немає. Можна говорити з морем вголос. І не боятися, що на тебе дивитимуться, як на божевільну. Море завжди заспокоює. Раніше я думала, що приходитиму сюди, коли мені буде добре, але поки чомусь не виходить, — Ліза розгублено знизала плечима.

— Море вміє втішати. Якщо добре прислухатись, воно навіть може відповісти тобі. — Жінка підставила долоню під підборіддя і дивилася в далечінь. — Хіба все так погано?

— Коли ми переїхали сюди, я думала, що тут зможу почати все спочатку. Просто вдома… — Перед очима з’яви­лося біле як крейда обличчя із заплющеними очима. Ліза хитнула головою, відганяючи видіння, і вщипнула себе за руку. Скривилася, зітхнула й повела далі: — Удома залишилися… Спогади… Не дуже добрі. А тут усе було нове. Все мало бути по-іншому. Тут же було море. — Дівчина кивнула в бік хвиль. — Я звикла до Туманівки, але вона не звикла до мене. Ну, крім моря. Я про цю дурну школу. Спочатку мене не помічали, і це навіть було добре — менше проблем. А потім — почалися жарти. Спершу просто дурні, потім образливі. Все почалося з нічого! І я була сама. Я тут тільки сама. До мене приліпилося гидке прізвисько «жирна». Наче клеймо! І його ніяк не позбутися…

Жінка повільно опустила голову, її пальці стиснули підлокітники трохи сильніше.

— За що? Я не розумію, от за що? Я ж їм нічого не зробила. Просто через те, що я товста? — Ліза плеснула себе по стегну, і воно хитнулось у відповідь. — А знаєте, що найгірше? Від них не втечеш! Я так втомилася бігати. Вони весь час наздоганяють. А якщо і не біжать за мною, то мені все одно доведеться повертатися самій, а їм тільки легше. Може, краще, якби мене взагалі не було? І взагалі — я з’явилась на світ помилково? Як чийсь злий жарт. Я ненавиджу цей світ, я себе ненавиджу! — дівчина опустила голову.

— Це дуже погано, — відповіла жінка.

— Бути товстою — страшенно жахливо!

— Страш-ш-шенно, — повторило море.

Жінка уважно подивилася на Лізу. Під її поглядом було незатишно. Він ніби обмацував її з голови до ніг.

— Я маю на увазі не твою фігуру.

— А що?

— Те, що ти себе не любиш.

— Просто я чесна із собою. Таку, як я, ніхто не полюбить.

— Поки ти не полюбиш себе.

— Тобто — як?

— Уяви, що твоє тіло — ліхтарик, а любов — це світло, яке дає йому змогу сяяти. Без любові воно буде сірим і тьмяним.

— Вам легко казати! Вас ніхто не цькував. Знаєте, як це: зайти в клас, а всі відразу замовкають і дивляться на тебе, а потім починають сміятися? Коли не можеш піти додому, бо твій рюкзак сховали або гірше — опустили в унітаз, і він весь промок, і все, що в ньому, — також. А на парту весь час жуйки ліплять, поливають чимось липким… І найгірше, що нікому не розкажеш! Якщо сказати батькам — стане ще гірше. А вчителям усе одно!