Читать «Витівки Йонатана Коота» онлайн - страница 6

Повзик у першу мить хотів пірнути під солом’яний бриль, та, почувши слова Йонатана про повний камуфляж, або ж імітацію, опанував себе і, вмостившись на дерев’яній ручці дужки відра, заходився заклопотано відлупувати емаль з бляхи, вдаючи, що шукає під нею комах.

Вертоліт повільно пропливав над похилою вербою, частина гілок якої стирчала вгору, а частина росла, ніби плакала, донизу, і спостерігач, оглядаючи територію в бінокль, доповів по радіо на ультракоротких хвилях:

— За п’ятсот метрів нижче від мосту бачу на березі річки кота, відро і птаха… Як мене чуєте? Прийом.

— Чую вас добре, — зашелестіло в навушниках. — Ви мені черепаху знайдіть, а не кота й горобця!

Отак відповів спостерігачеві на вертольоті інспектор Методій Новак, про що, зрештою, троє на землі довідалися значно пізніше. А тим часом вони помітили, що вертоліт, хвилину нерішуче повисівши над вербою, відлетів уздовж Бубжі в напрямку міста.

— Пі-пі, тю-тю! Треба мати тут, а не отут, — засміявся Повзик і, переплутавши належну черговість, дзьобнув кота спершу в хвіст, а потім у лоба, що зробити було неважко, бо ж ці частини тіла лежали одна при одній по краю спини Овального.

— Мабуть, навпаки, — муркнув дзьобнутий, скривившись під вусом. — Голова важливіша, хоч і хвіст має значення. — Він пригладив шерсть біля навскісного, від вуха до вуха, шраму, що тривало не більше, ніж дві секунди, а потім, замахнувшись, раптом жахнув птаха лапою в те місце, звідки крила ростуть. — Хоч як ворог мурчить-нявчить, а від мене геть летить.

— Хіба таке буває, щоб ворог геть летів? — несміливо запитав Овальний, занепокоєно приглядаючись до Повзика, який від дружнього удару двічі беркицьнув через голову, впав у живопліт і зараз виплутувався з-поміж колючок аличі.

— Буває,— запевнив його Вусатий. — Декотрі…— Тут він урвав, кашлянув і провадив: — Декотрі тікають від ворога, а я радше пожену ворога туди, де козам роги правлять. А що, ні?

Останні слова були звернуті до Крилатого, який ствердно кивнув дзьобом. Потім обидва, Коот і Повзик, обнялися лівим крилом і правою лапою, набрали гордовитого вигляду і промовили влад:

— Пошили ми в дурні вертоліт, га?

— Можна мені вилізти? — запитав Овальний з-під відра.

— Вилазь, — дозволив Повзик.

— Хвилинку, — стримав його Коот. — Вам так важко чи тісно?

— Аж ніяк. Хіба що трохи незручно, — відповів Овальний. — А я хотів би відрекомендуватись, для чого мені потрібен правий плавець, і потім обійняти моїх захисників з допомогою обох передніх плавців.

— А ви можете ходити з цим відром на спині?

— Звичайно.

— Це добре.

— Але повільно.

— Це гірше.

— Зате плавати…

— Ну-ну…

— Плавати можу швидко.

— Чудово!

— А тепер можна мені відрекомендуватись і обійняти вас?

— Ще трохи потерпіть, — попросив Коот. — Спершу змінимо ем-пе, перенісши його вгору по річці, де менше людей.

— Воно вміститься у відро? — спитав Повзик.— А то незручно...

— Що?

— Ем-пе, яке треба перенести?

— Ем-пе означає місце перебування, ти, цивільний дзьобе! — засміявся Коот.