Читать «Життєписи дванадцяти цезарів» онлайн - страница 173

14. Насолоджувався, вбиваючи і караючи будь-кого і за будь-що: відомих мужів, своїх ровесників та однодумців, яких заманив до себе всілякими лестощами, потім знищував різними підступами. Одному з них навіть власноруч простягнув отруту, коли той в гарячці лежав у холодній ванні та попросив пити. 2. Мабуть, не пощадив жодного з лихварів, кредиторів, відкупників, які колись у Римі вимагали від нього повернути борги, чи в дорозі накладали податки. Одного з них відправив на страту через привітання, але одразу ж відкликав, і коли всі вихваляли його милосердя, наказав його тут же вбити: сказав, що прагне “наситити очі”. Стратив двох синів, що випрошували помилування для свого батька. 3. Римський вершник, якого вели на страту, вигукнув: “Ти ж мій спадкоємець”. Вітелій наказав, щоб той показав заповітні таблички, і вичитавши, що там записаний також його вільновідпущеник як співспадкоємець, наказав стратити і вершника, і вільновідпущеника. Повбивав багато кого з простолюду за те, що вони погано висловлювалися про фракцію “синіх”, і виправдовувався тим, що вони зневажали його самого і сподівалися на переворот. 4. Але ні до кого не ставився так неприязно, як до клоунів і астрологів: страчував їх при першому ж доносі без суду й слідства. Озлобив його лист, що з’явився одразу ж після едикту, яким наказав усім астрологам покинути місто й Італію до жовтневих календ. У листі говорилося: “Буде так, як пророкують халдеї — Вітелій Германік не доживе до цих календ”. 5. Підозрювали його також і в смерті матері: начебто заборонив давати їй їсти, коли вона занедужала — бо жінка з племені чаттів, якій довіряв, наче оракулові, сказала, що тоді його влада буде сильною і тривалою, коли переживе своїх батьків. Дехто ж твердить, що вона, втомившись від життя і жахаючись майбутнього, попросила в сина отруту і легко її отримала.

15. На восьмий місяць панування збунтувалися проти нього війська в Моезії й Панонії, а згодом — і за морем, у Юдеї та Сиракузах: вони присягнули на вірність Веспазіану, перші — навіть за його відсутності, а другі — коли він був перед ними. Тому, щоб хоч якось зберегти прихильність і вірність інших людей, не шкодував ані громадських, ані власних ресурсів. Проводячи в місті набір до війська, волонтерам обіцяв не лише відпуст після перемоги, але навіть такі нагороди, які отримували тільки ветерани після повної строкової служби. 2. Згодом, коли ворог почав наступати на суші й на морі, поставив з одного боку флот на чолі з братом, новобранцями і загоном гладіаторів, а з другого — полководців з військами, що перемогли при Бетріакові. Але всюди його або перемогли, або зрадили, і він випросив собі порятунок і сто мільйонів сестерціїв у Флавія Сабіна, Веспазіанового брата. Після цього негайно проголосив із сходів Палатинського палацу перед натовпом воїнів, що зрікається влади, яку дали йому всупереч волі. Та вибухнув загальний протест, і він був змушений припинити промову: але минула ніч, і на світанку, одягнувши жалобний одяг, вийшов на ростральну трибуну, і заливаючись слізьми, продовжив про це ж, але вже зачитуючи документ. 3. Воїни і народ знову перервали його, переконуючи не здаватися, навперебій обіцяючи всіляку свою допомогу: тоді, набравшись сміливості, раптово кинувся на Сабіна й інших флавійців, що вже не боялися нападу, відкинув їх на Капітолій, підпалив храм Юпітера Величного Блаженного і всіх їх знищив. Сам спостерігав битву і пожежу, бенкетуючи в палаці Тиберія. Проте дуже скоро почав розкаюватися, і, щоб перенести вину на інших, скликав збори, заприсягнув сам, і змусив заприсягнути всіх решту, що для них немає нічого важливішого, аніж громадський спокій. 4. Тоді витягнув кинджала, якого мав при боці, та простягнув його консулові, а коли той відмовився, то магістратам, і врешті сенаторам; коли ж усі відмовилися від нього, зібрався піти і скласти кинджал у храмі Злагоди, аж тут хтось вигукнув: “Ти сам є Злагода”, і він повернувся, сказав, що триматиме кинджал при собі й прийме прізвисько Злагода.