Читать «Діалоги» онлайн - страница 5

Склалося так, що стійкість і зневагу до добробуту якнайкраще поєднав у собі той, хто, власне, й заснував стоїчну школу, — вже згаданий грецький мислитель Зенон (близько 335—262 рр. до н. е.) із Кітіона, що на острові Кіпр. Кажуть, що під час бурі затонув його корабель з усім цінним вантажем (Зенон, як і його батько, був торговцем). Залишившись з нічим, майбутній засновник стоїцизму прибув до Атен, де йому до рук потрапили Ксенофонтові та Платонові книги про Сократа. Вони й визначили його подальшу славну долю: недавній невдаха-торговець («Нема злого, щоб на добре не вийшло»!) прилучився до найвищих духовних цінностей. Незабаром він зустрів тут кініка Кратета, який став для нього вчителем і живим втіленням ідеалів, що їх пропагував Сократ. Познайомившись із поглядами інших філософів, зокрема, Стільбона із Мегар, та представників академічної школи — Ксенократа і Полемона, Зенон близько 301 р. заснував власну стоїчну школу, якою керував майже тридцять п’ять років.

Серед найвідоміших учнів Зенона такі: Клеант (331—251 рр. до н. е.), що не позбавлений був також поетичного хисту (знаним є його гимн-молитва до Зевса), — після смерті Зенона він очолив стоїчну школу; Арістон з Хіосу, що звів стоїчну доктрину виключно до етики, тобто практичної моралі; Герілл із Картагена, який вважав знання за найвище благо й мету, що її повинна прагнути кожна людина. Згодом найзнаменитішим із учнів згаданого Клеанта був сіцілієць Хрісіпп (близько 280—206 рр. до н. е.). Саме він, надавши стоїчній філософії довершеного вигляду, створив модель мудреця — вільної від пристрастей людини, яка, живучи у злагоді з природою, перебуває у спокої, отже, — у щасті. Хрісіпп блискуче володів діалектикою — вмінням вести суперечку, перемагаючи співбесідника неспростовними аргументами; звідси відома у давнину думка: «Якби самі боги послуговувалися діалектикою, то це була б діалектика Хрісіппа». А Діоген Лаерцій (Листи, VII, 7, 183) писав: «Коли б не було Хрісіппа, то не було б і Стої». З діяльністю названих філософів власне й пов’язується перший період розвитку стоїчної філософії — Давня Стоя (IV—III ст. до н. е.).

З-поміж представників Середньої Стої (II ст. до н. е.) вирізняється передусім Панецій з Родосу. Перебуваючи якийсь час у Римі, він заприятелював тут із видатними державними діячами та письменниками, успішно впроваджував ідеї стоїцизму в кола столичної аристократії. Панецій — і це характерно для подальшої модифікації цього напрямку — пом’якшив етичний ригоризм Давньої Стої, відкинувши, зокрема, ідею незворушності мудреця. З діяльністю Панеція доктрина стоїків набуває ще однієї, дедалі характернішої для неї риси: стає еклектичною. На відміну від Давньої Стої з її уявленням про періодичну загибель світу у вогні, Панецій, ідучи за Арістотелем, твердив, що світ вічний, а душі — смертні; в останньому ж він розходився з Платоном, хоча назагал зближував стоїцизм із платонівським ученням. Поєднати, знову ж таки в еклектичному дусі, доктрину Давньої Стої з засадами Платона й Арістотеля прагнув учень Панеція, мислитель енциклопедичного масштабу Посідоній з Апамеї (Сирія). Розвиваючи етику стоїків, він разом з тим залучив до філософії здобутки найрізноманітніших наук, починаючи від космології, що вивчає довколишній світ, макрокосм, — до медицини, яка зайнята людиною — мікрокосмом. Широта зацікавлень грецького мислителя імпонувала багатьом римським письменникам та філософам, зокрема Ціцеронові, який був слухачем та популяризатором творів Посідонія, а також Сенеці — той захоплювався практичним характером його етики.