Читать «Симпатик» онлайн - страница 13

— Ви п’яний, чи не так, лейтенанте? — мій голос мимоволі тремтів.

— Так, — сказав морпіх. — Сер.

— Тоді я вас не застрелю.

Саме тоді, на моє полегшення, ми почули перші бомби. Усі голови хитнулись у північно-західному напрямку, до вибуху, за яким стався ще один і ще.

— Аеропорт, — сказав Бон. — П’ятсотфунтові бомби.

Виявилося, що він цілком правий. З нашого місця не було видно нічого, лише на якусь мить стали помітні хвилі чорного диму. А тоді здалося, наче вся зброя в місті ожила, від центру до аеропорту, легка — клак-клак-клак і важка — бах-бах-бах, небо заповнили помаранчеві траєкторії куль. Усі жителі цієї незугарної вулиці від галасу рвонули до вікон та дверей, і я повернув револьвера до кобури. Лейтенанти наче витверезіли в присутності свідків і, не вимовивши більше жодного слова, сіли у свій джип. Той рвонув з місця, дорогою обходячи нечисленні мотоцикли, до самого перехрестя. Тоді різко зупинився і морпіхи висипали звідти зі своїми М-16, не зважаючи на вибухи та цивільних, що заповнили тротуари. Моє серце почало битися швидше, коли лейтенанти пильно подивилися на нас у жовтому світлі вуличного ліхтаря, однак прицілилися вони в небо. Стріляючи, вони завивали й волали, аж поки не спорожнили свої обойми. Моє серце шалено калатало, по спині стікав піт, але я, заради своїх друзів, посміхнувся і запалив ще одну сигарету.

— Ідіоти! — гаркнув Бон на цивільних, які стирчали у дверях.

Морпіхи сипонули на нас лайками, тоді повернулися до свого джипа, звернули за ріг і зникли. Ми з Боном попрощалися з Маном, і, коли він поїхав на своєму джипі, я кинув Бонові ключі. Бомбування та перестрілки припинились, і він, ведучи «сітроен» до своєї квартири, люто погрожував кривавою смертю всім підрозділам морської піхоти. Я мовчав. Не варто очікувати від морпіхів хороших манер. Однак варто сподіватися на правильні інстинкти, коли йдеться про життя та смерть. Щодо того, як вони мене назвали, — це засмутило мене менше, аніж моя власна на це реакція. Я вже мав би звикнути до цього варіанту звертання до народженого поза шлюбом, але чомусь так і не звик. Моя мати була місцевою, мій батько був іноземцем. І близьким людям, і чужим чомусь подобалося нагадувати мені про це з самого мого дитинства, коли на мене плювали, називаючи байстрюком, хоча іноді, для різноманіття, спочатку називали байстрюком, а плювалися вже потім.

Розділ 2

Навіть тепер охоронець з дитячим обличчям, який щодня заходить до мене, кличе мене байстрюком, коли має на те настрій. Це мене не дивує, хоча я й чекав ліпшого від ваших людей, любий Коменданте. Зізнаюся, це прізвисько досі болить мені. Можливо, він міг би трохи урізноманітніти все це й кликати мене «дворняжкою» чи «напівкровкою», як це було в моєму минулому? Як щодо «метиса»? Так мене називали французи, коли слово «євразієць» їм набридало. У вустах американців воно надавало мені певного романтичного глянцю, але з французами було не так. Я досі періодично бачу їх у Сайгоні — охоплених ностальгією колонізаторів, які вперто наполягали на тому, щоб лишитись у країні навіть після того, як їхня імперія збанкрутувала. «Ле Серкль Спортіф» — це там вони збиралися, потягуючи перно та жуючи татарський біфштекс спогадів про те, що відбувалось на сайгонських вулицях, які вони називали лише старими, французькими назвами — бульвар Нородом, рю Шасселу-Лоба, ке де ль’Аргонн. Нав’язували місцевим свою допомогу із зарозумілістю нуворишів і, коли я проходив повз них, змірювали мене підозрілими поглядами прикордонників при перевірці паспортів.