Читать «Симпатик» онлайн - страница 12

Коли ми зібрались іти, дощ нарешті вщух. Ми палили свої останні сигарети біля входу до вологої, повної калюж алеї, яка вела з пивниці, коли з темряви цього лона вивалилася трійця морпіхів-гідроцефалів, співаючи: «Прекрасний Сайгон! О, Сайгоне! О, Сайгоне!» Хоча була лише шоста година, вони були вже п’яні, заливши пивом свою втому. У кожного на плечі висіла М-16, і всі наче мали зайву пару яєць. Після детальнішого огляду виявилося, що ці яйця — гранати, що звішувалися по обидва боки від пряжки ременя. Хоча форма, зброя та шоломи — все було американського виробництва, як і в нас, переплутати з американцями їх було неможливо — видавали зубчасті шоломи, ті сталеві каструлі, що були розроблені для американських голів, а отже, завеликі для будь-кого з нас. Голова одного з морпіхів згиналася під його вагою туди-сюди, аж поки він не врізався в мене, лаючись, бо шолом провалився йому аж на носа. Коли він підняв його, я побачив затьмарені очі, що він відчайдушно намагався сфокусувати.

— Привіт! — сказав він. З рота в нього смерділо, а південний акцент був такий густий, що я заледве його зрозумів. — Це що? Поліцай? Що ти робиш поряд зі справжніми солдатами?

Ман струснув на нього попіл.

— Цей поліцай — капітан. Козирніть старшому, лейтенанте.

Другий морпіх, теж лейтенант, відповів:

— Як скажете, майоре.

На що третій, ще один лейтенант, сказав:

— До біса майорів, полковників, генералів. Президент утік. Генерали — пф-ф-ф! Як дим. Нема. Рятують власні зади, як і завжди. Знаєте що? Нам лишається прикривати відступ. Як завжди.

— Який відступ? — спитав другий морпіх. — Нема куди відступати.

Третій погодився:

— Ми мертві.

— Майже мертві, — сказав перший. — Наша робота — вмерти.

Я викинув сигарету.

— Ви ще не мертві. Повертайтеся до своїх постів.

Перший морпіх ще раз сфокусував очі на моєму обличчі і зробив крок уперед, так що його ніс майже торкався мого.

— То що ти таке?

— Це вже занадто, лейтенанте! — вигукнув Бон.

— Я скажу тобі, що ти таке, — морпіх ткнув пальцем мені в груди.

— Не варто, — сказав я.

— Байстрюк! — загорлав він. Інші двоє лейтенантів розреготались і приєдналися до нього. — Байстрюк!

Я вихопив револьвера й тицьнув дуло морпіхові між очі. Друзі в нього за спиною нервово перехопили гвинтівки, однак більше не зробили нічого. Вони були не при собі, проте не аж так, щоб вважати себе швидшими за моїх тверезіших товаришів.