Читать «Леді Африка» онлайн - страница 5

Минуло два роки, й мама купила зворотний квиток до Англії. Мій старший брат Дікі їхав із нею, бо африканський клімат надто шкодив його кволому організмові. Мені вже виповнилося п’ять, коли вони з валізами, обв’язані хустками, в черевиках для подорожей сіли на потяг до Найробі, який ходив двічі на тиждень. Біле перо на маминому шоломі для тропіків тремтіло, коли вона нахилилася, щоб мене поцілувати. Мама казала, що не варто сумувати, що зі мною все буде гаразд, адже я вже велика дівчинка. Вона пообіцяла прислати мені коробку льодяників із грушею і лакрицею, що продаються в крамниці на площі Пікаділлі, й мені тут ні з ким не доведеться ними ділитися.

Я спостерігала за тим, як віддаляється потяг, і ще не зовсім вірила в те, що насправді відбувається. Навіть коли перон перестав тремтіти під тягарем вагонів і хвіст потяга зник за далекими жовтими пагорбами, а батько повернувся до мене, збираючись їхати назад на свою ферму, щоб знову стати до звичної роботи, — й тоді я ще думала, що це все помилка, страшне непорозуміння, яке можна владнати будь-якої миті. Мама з Дікі вийдуть на наступній станції або повернуться з Найробі наступного дня. І хоча цього так і не сталось, я все одно й далі чекала, прислухалася до віддаленого гулу потягів, вдивлялася в обрій та всім серцем сподівалася.

Довгі місяці від мами не було жодної звістки, навіть телеграми, аж поки надійшов пакунок із солодощами. Коробка виявилася важкою, і на ній значилося лише моє ім’я — «Берил Клаттербак», яке написала мама, і навіть від самого її почерку з петельками та закрутами в мене з очей ринули сльози. Я знала, що означає цей подарунок, і більше не могла себе дурити. Схопила коробку, втекла в затишний куточок, де, тремтячи від хвилювання, з’їла стільки ласощів, скільки змогла, а потім виблювала їх на смітнику.

Пізніше, коли мені несила було навіть зробити ковток чаю, який приготував тато, нарешті зважилася в нього запитати про те, чого найбільше боялася:

— Мама і Дікі більше не повернуться, так?

Він глянув на мене з болем:

— Я не знаю.

— Можливо, мама чекає, що ми поїдемо до неї?

Запала довга тиша, аж поки нарешті батько відповів, що, мабуть, так і є.

— Тепер це наш дім, — сказав він. — І я ще не готовий від нього так просто відмовитися. А ти?

Батько пропонував мені складний вибір. Він не питав: «Чи залишишся ти зі мною?». Це рішення ухвалили вже багато місяців тому. Батько хотів дізнатися, чи зможу я полюбити це життя, як він. Чи зможу віддати цій місцині своє серце, навіть якщо мама не повернеться і в мене вже, напевно, ніколи не буде мами.