Читать «Леді Африка» онлайн - страница 4

«О, — думала я, поки мчала вниз, у пітьму, засліплена, не помічаючи нічого навколо. — Я начебто повертаюся додому».

Частина перша

1

о Кенії існувала інша Кенія; їй уже багато мільйонів років, але вона досі молода: раніше так називалася лише ця чарівна гора. Її було видно з нашої ферми у Нджоро в Британській Східній Африці — на далекому краєчку золотої рівнини підносилося стрімке узгір’я з вершиною, завжди вкритою снігом. За фермою синів ліс Мау, вкритий смугами туману. Попереду розкинулася долина Ронґаї. З одного боку вона обривалася дивовижним високим кратером Мененґаї, який тубільці назвали Горою Бога, а з другого — далеким хребтом Абердере. Його округлі сіро-блакитні пагорби спершу вкриваються пурпуровим серпанком, а далі розчиняються в темряві нічного неба.

Коли ми 1904 року перебралися туди, на місці ферми були шістсот гектарів незайманого чагарнику й три пошарпані хатини.

— Заради цього? — спитала мама, й повітря навколо неї забриніло, мов живе. — Ти продав усе заради цього?

— Інші фермери чимало домагаються і в складніших умовах, Кларо, — відповів батько.

— Але ж ти не фермер, Чарльзе! — вигукнула вона й розридалася.

Насправді батько був конярем. Найкраще він знався на кінських перегонах із перешкодами, полюванні на лисиць, дресируванні коней, та ще — на живоплотах Рутленду. Однак йому впали в око листівки, в яких пропонували дешеву імперську землю. Батька заполонила єдина думка, якої він так і не позбувся. Ми залишили «Вестфілд Гауз», де я народилась, і подолали майже десять тисяч кілометрів Тунісом, Тріполі та Суецом, хвилями, що, ніби величезні сірі гори, сягали неба. Потім був Кіліндіні Гарбур із портом Момбаса, де витали пахощі гострих спецій і сушеної риби, далі — потяг, схожий на змія, що прямував до Найробі. За його вікнами валували клуби червоної куряви. Це все мене вражало, викликало захват, якого досі не відчувала. Усе навколо здавалося надзвичайним і неповторним.

Батьки облаштувалися на новому місці й почали працювати, щоб якось покращити цю місцину, зробити її більш придатною для життя. Боролися з дикою природою, котра ніяк не бажала відступати. Наша земля нічим не обгороджувалась, а в хатинках не було навіть справжніх дверей. Крізь мішковину, якою затягли вікна, продиралися ситі смугасті мавпи з шовковистим хутром. Про водогін тут навіть не чували, тож, коли вночі кортіло піти в туалет, ми мусили виходити надвір і робити все над глибокою ямою, ще й наспівувати, щоб заглушити страх.

Нашими найближчими білими сусідами виявилися леді й лорд Деламер: жили вони десь кілометрів за одинадцять — якщо прорубати шлях крізь чагарники. Титул барона й баронеси не завадив їм оселитися в звичайній африканській халупі, зліпленій із глини та соломи. Леді Деламер тримала під подушкою заряджений револьвер і те саме радила моїй мамі, яка все-таки не наслідувала її прикладу. Мамі не подобалося камінцями відбиватися від змій і полювати на дичину для вечері; вона не збиралася тягати воду за півтора кілометра, щоб влаштувати щось бодай трохи подібне до ванни, і, звісно, не бажала довгі місяці обходитися без будь-якого спілкування. Для неї тут не знайшлося ні пристойного товариства, ані належних умов. Самі лишень злигодні.