Читать «Сонячна магія» онлайн - страница 12
Ілля Новак
— Як діяти? — насторожився господар.
— Штурмувати палац. Девідсон повинен урочисто, перед зібранням усього народу, заколоти графа. Тоді нам повірять.
— А чаклун?
— Поки що не можу сказати, як упоратися з ним. Що нині діється з Інельдою?
— Наскільки мені відомо, Мармадук замкнув її в чарівному ложі. Ця така незрозуміла… штука знаходиться в Наперстку. Вона змушує поринати в глибокий синій сон.
— Щит мені! Меч! — знову хрипко вигукнув Боден Девідсон.
— Правильно, — підбив підсумок Харлик. — У поєдинку з графом наш славний Ед повинен мати пристойний вигляд. Вам, Нілсоне, доведеться сьогодні вранці викласти грошики за нові обладунки для нього. Я скличу вірних прибічників та готуватимуся до нападу на палац.
Розділ 4
Напівзруйновані ворота, якими можна було ввійти до підземного міста, ніким не охоронялись. Поміж двох перекошених колон зіяло глибоке темне провалля, із якого догори здіймалося щось схоже на мерехтливий яскраво-червоний димок.
Кукса Пляма відпустила Бобрика, який відразу ж присів навпочіпки та заходився розтирати плече.
— Спершу я хотіла приволокти тебе до графа та обміняти на Спритника, — мовила дівчина. — Та, бач, передумала. Все одно пуття з того не вийде, граф на таке не погодиться.
— Хто такий цей спритник? — простогнав Бобрик.
— Для тебе — Пак Спритник! — відрубала Проноза. — Він, щоб ти знав, вибавив тебе з рук графової варти!
— То це той! — зойкнув хлопчисько. — Ох, і здоровий же лось!
Кукса розвернулася й вліпила йому потиличника.
— Чого ти знов?! — заскімлив Бобрик.
Поки вона тягла його, Бобрик разів зо два намагався втекти, а одного разу навіть побився з нею, та швидко відмовився від своїх намірів, бо врешті-решт втямив, що з такою Пронозою йому не впоратись.
— Кажи, де вони точно, ті темниці, — звеліла вона. — І хто їх стереже?
— Та звідки маю знати? У тюрму, яка в підвалах королівського палацу, можна потрапити, й можна вийти. Але з темниць оцих не виходять. Хоча мені розповідали, що вони в північному крилі, під річкою…
— А що то світиться?
— Ну ж ти й дурна! Це гном’яча лупа, пліснява така. Вона харчується людьми й світиться в темряві.
— Ким харчується? — не второпала Проноза.
— Людьми, кажу! Якщо хтось, приміром, засне там, унизу, де-небудь на землі, то вона полізе по ньому й за ніч дочиста з’їсть. Самі кості зостануться, та й ті блискучі, зовсім об’їдені. Тому там ніхто й не живе.
— Ну гаразд, — по нетривалому роздумі промовила Кукса. — Я, звісно, побоююся трішки, але ж Спритника все одно рятувати треба. Бувай, Бобрику, до зустрічі… — Вона рішуче розвернулася до колон, що біліли в пітьмі.
— Стій! — скрикнув позаду хлопчисько. — Ти що, збираєшся туди сама?
Кукса не озвалася. Мовчки поминула ворота й почала спускатися вузькими, вкритими мохом сходами. Невдовзі стало прохолодніше й мерехтлива каламуть гном’ячої лупи витіснила бліде світло Пані-Місяця. Сходи закінчилися невеликим коридором. Кукса перетнула його, минула крутий поворот… і раптово зупинилася, тому що далі підлоги не було.