Читать «Троща» онлайн - страница 5

– Розкажи, розкажи, – підохотили його Місько і Шпак.

– Та то давно було, ще навесні, – огинався Сірко.

Лише помітивши, що провідник Корнило також дивиться на нього з цікавістю, Сірко погодився.

– Я ж кажу, діло було ще в березні, сніг лежав і мело так, як в оті дні, що їх березень позичив у лютого…

Хлопці змовницьки перезирнулися. Сірко завжди починав оповідати свою притичину саме з тих днів, які начебто березень позичив у лютого.

– Цей-во, я ж кажу, – довірливо провадив далі наш друг Сірко. – Холод стояв псячий, а мене ніч застала біля одного села, коли йшов на зв’язок. Я змерз, як цуцик. Дай, думаю, попрошуся в якусь хату, переночую чи ні, а хоч сі зігрію троха, бо тут мені ропавка й цицьки дасть.

Місько зі Шпаком знов перезирнулися, бо Сірко ту цицьку теж ніколи не минав, наче її мала дати перемерзлому партизанові не ропавка, а поштива вдова-ґаздинька.

– Підійшов я до їдної хати від поля, – розповідав Сірко, – і так, знаєте, тихонько постукав у вікно, ніби прийшов свій до свого.

– Свій до свого по своє, – весело докинув Сокіл.

– Не перебивай! – блимнув на нього рудими розумними очима Сірко, не задоволений тим, що Сокіл влазить у його приватну історію. – Цей-во, я ж кажу, тихонько постукав, чемно так, що до вікна й направду підійшла ґаздинька. Хто там? – питає. Ну, я так і так, змерз кажу, як сірко, пустіть погрітися хоч під лаву. Ні, каже вона, йди собі далі з Богом, зараз вас багато тут таких вештається. – Сірко перевів подих, пояснив: – Тоді й справді чимало чужого люду напливло зі сходу. Там же голод почався, то вони сюди хто як міг. Хліба просили, милостиню, а були й такі, що обкрадали…

– Були, були! – підтакнули Місько і Шпак.

– Ну, я й кажу молодичці, що свій, мовляв, не бійтеся… Вона відійшла од вікна, чую, начебто в сіни рипнули двері, зараз відчинить, то і я мерщій до дверей. А клята ґаздинька, знаєте, що учверила? Вилізла, капосна, із сіней по драбині на стрих, вхопила бляшану затулку від печі, макогона і ну вибивати марша. Видно, серед сусідів був такий умовлений знак, що, як прийдуть до когось злодії, то він мусить ось так тарабанити на склик. Бо не встиг я й оком кліпнути, як на подвір’я повалили розлючені господарі – з рогачами, косами, рискалями, а хто й з рушницею.

– Ого! – поспівчував Сіркові провідник Корнило. – Знайшли винного.

– Та вони забили б мене, як пса, – Сірко щиро подивився провідникові в очі. – Врятувало те, що побачили в мене «папашку». Враз усі зупинилися, скумекали, хто перед ними.

– І що?

– А що? Я розвернувся і мовчки потяг до лісу.

– Як? – здивувався Пластун. – І ніхто не покликав вас до хати зігрітися?

Сірко подивився на нього, як на дітвака.

– А якби й покликав, то як я міг до нього піти? Мене виділо стільки людей.

– Воно так, – погодився Пластун. – Але ваша справа відмовитись, а їхня запросити. Хіба ні? Мова ж не про вас, а про тих ґаздів, що сі поскурвлювали.