Читать «Троща» онлайн - страница 4

Ми вечеряли біля куреня, вкритого очеретом, частували провідника «чим хата багата» (трохи вудженини, сало, яйця, зелена цибуля), і Стодоля навіть запропонував гостеві скуштувати бромбасу.

– Що то є? – спитав провідник Корнило.

– Настоянка така, – відповів Стодоля. – Зі смородини.

– Ні, – сказав він. – Я дотримуюся відомих вам правил.

– А провідник Буревій вишнівки може собі дозволити.

– Не знаю. То його справа.

– Але ж і головний провід зняв із нас «сухе правило», – сказав Стодоля. – Ще років три тому.

– Були люті зими, – пояснив провідник Корнило. – Коли в морози перейдеш річку чи переспиш на снігу, тоді спирт рятує. А більше ніяк.

– Люті зими… – хмикнув Стодоля. – А нині скажені часи. Самі знаєте, як нам тепер.

– Як? – провідник Корнило щиглем розбив сире яйце, присипав зверху пучкою солі. – Ви ж казали, що все добре. Жоден щур не прошмигнув…

– Бо й ні. Ось і недавно порішили одного без суду і слідства.

– Розстріляли? – чомусь здивувався провідник Корнило.

– У нас що, зайві набої? Каменюку на шию – і в Стрипу. Щоб ні сліду, ні знаку. Так мене ще на вишколі вчили.

Стодоля значущо подивився гостеві в очі, як колишній есбіст есбістові.

– Без суду і слідства, кажете? – перепитав провідник Корнило, повільно пережовуючи вудженину разом із пір’ям молодої цибулі. – Ні, так не годиться. Коли спірвеш агента, треба переводити слідство й протоколювати.

– Допитати треба, – сказав Стодоля. – А псувати на них папір у мене немає часу. Мого тата застрілили, хату і всю господарку спалили без будь-якого слідства. Знаєте, хто застрілив мого тата?

– Чув.

– Сам секретар райкому партії Халявка.

– Чув, – повторив провідник Корнило. – Потім того Халявку навіть більшовики судили за таке самоправство.

– Судили? – знов хмикнув Стодоля. – Та вони його просто прибрали відси, щоб я не пімстив… Ну, ще будем видіти.

Десь на багнах озвалася найстарша жаба, а потім дружно заграла вся їхня оркестра. Жаби ще дужче за куликів хвалять своє болото.

– А ви кажете, правило, – зітхнув Стодоля. – Тут часом як не вип’єш, то серце лусне. Провідник Буревій теж мені докоряв. Навіть погрожував.

– Він казав і мені, – кивнув есбіст.

– Казав? Що саме?

– Що деякі зв’язківці на Стрипі розпустилися вкрай. Плямують Організацію. Ходять по селах без всякої конспірації, пиячать.

– Ну, то перебільшення, – сказав Стодоля. – Зараз по селах не дуже походиш. Люди застрашені. Буває, кусника хліба не випросиш, не те що горівки. Часом і до хати не пустять.

Він сам собі усміхнувся, ніби щось пригадавши, і подивився на Сірка.

– Розкажи, друже Сірку, як тебе пригріла вночі одна чемна ґаздинька.

Наш друг, який перебрав собі псевдо від запорозького кошового, був, однак, більше схожий на розумного пса, ніж на славетного отамана. Він мав дуже розумні, сумирні руді очі, мовби позичені таки в сірка, і завжди дивився на тебе якось віддано і довірливо. Ось і тепер Сірко подивився на Стодолю своїми розумними очима щиро й довірливо, але з легким подивом. Мовляв, а хто ще цього не чув?