Читать «Шовк» онлайн - страница 29

60

Минали роки; Ерве Жонкур обрав для себе легке та спокійне життя людини, у якої немає потреб. Він проводив свої дні у помірній стриманості: жодних емоцій.

Мешканці Лавільдьйо почали знову поважати його, бо вони сприйняли його поведінку як ідеальний взірець того, як треба жити на світі. Казали, що він знову став таким, як у молоді літа, до Японії.

У них із дружиною Елен склалася звичка щороку влаштовувати маленьку подорож. Вони побували в Неаполі, Римі, Мадриді, Мюнхені, Лондоні. Одного року вони доїхали аж до Праги, де все здавалося театральною виставою. Вони подорожували, не встановлюючи ніяких термінів, нічого не плануючи заздалегідь. Усе, що вони бачили, їх дивувало – навіть, несвідомо, їхнє щастя. Коли вони відчували, що прагнуть тиші, поверталися до Лавільдьйо.

Якби хто-небудь спитав Ерве Жонкура, він відповів би, що вони житимуть так вічно. Йому була властива непереможна впевненість людини, що посідає у світі належне місце. Час від часу, у вітряні дні, він йшов погуляти до парку, доходив до озера і там упродовж кількох годин сидів на березі, спостерігаючи, як поверхня води вкривається брижами, як утворюються химерні фігури і розсіюють навкруги сліпучі блискітки. Вітер дув в одному напрямку; але на цьому водному дзеркалі здавалося, що їх тисячі, що вони віють з усіх боків. Видовище. Легке та незбагненне.

Час від часу, у вітряні дні, Ерве Жонкур йшов погуляти до парку, доходив до озера і там протягом кількох годин сидів на березі, спостерігаючи це, тому що йому здавалось, ніби на воді хтось накреслив те легке й незбагненне видовище, яким було його життя.

61

Шістнадцятого червня 1871 року в задній кімнаті кав’ярні «Верден», незадовго до полудня, «однорукий» зробив приголомшливий удар від чотирьох бортів. Бальдаб’ю застиг, схилившись над столом: одна рука за спиною, друга стискає кий; він не вірив власним очам.

– Отакої…

Він випростався, поклав кий і вийшов, не попрощавшись. Через три дні він поїхав геть. Свої дві фабрики він подарував Ерве Жонкуру.

– Я не хочу мати жодних справ із шовком, Бальдаб’ю.

– То продай їх, дурню!

Нікому не вдалося витягти з Бальдаб’ю зізнання, якого біса він надумав покинути цей край. А також – що він робитиме далі. Він сказав тільки щось незрозуміле про святу Агнесу.

Уранці того дня, коли мав поїхати, Ерве Жонкур разом з Елен провів його до залізничної станції в Авіньйоні. Бальдаб’ю взяв із собою тільки одну валізу, і це теж було незрозуміло. Помітивши, що потяг уже наближається, Бальдаб’ю зупинився поряд з рейками і поставив валізу на землю.

– Я знав колись чолов’ягу, який звелів побудувати залізницю лише для нього самого, – сказав він. – Найдивніше те, що її зробили прямою, сотні кілометрів без жодного вигину. Він мав на те якусь причину, але я забув яку. Причини завжди забуваються. Коротше кажучи, прощавайте!

Бальдаб’ю від природи був не дуже схильний до серйозних розмов. А прощання – це тема серйозна.

Він підхопив валізу та пішов від них назавжди.