– Я прочитаю вам цей лист. Я це зроблю. І не братиму грошей. Але хочу взяти з вас обіцянку: не звертайтеся більше ніколи до мене з такими проханнями.
– Обіцяю вам, мадам.
Мадам Бланш подивилася йому просто у вічі. Потім глянула на перший аркуш листа – рисовий папір, чорна туш. І почала читати.
– Мій коханий пане, нічого не бійся, не рухайся, мовчи, і нас ніхто не помітить.
59
Залишайся таким, я хочу дивитись на тебе, я вже дивилася на тебе, але ти мені не належав, тепер ти мій, але не наближайся, благаю, залишайся там, де ти є, ми маємо ніч для себе, і я хочу дивитись на тебе, я ще не бачила тебе таким, віддай мені твоє тіло, твою шкіру, заплющ очі, почни пестити себе, благаю, – говорила мадам Бланш.
Ерве Жонкур слухав.
– Якщо можеш, не розплющуй очей, приголуб себе, твої руки такі гарні, я стільки мріяла про них, тепер я хочу їх бачити, мені приємно бачити їх на твоїй шкірі, ось так, благаю тебе, продовжуй, не розплющуй очей, я тут, ніхто не може нас побачити, та я поряд з тобою, приголуб себе, мій коханий пане, попести свою стать, прохаю тебе, повільно…
Японка зупинилась.
– Читайте далі, прошу вас, – сказав Ерве.
– …твоя рука така красива у цьому русі, не зупиняйся, мені подобається дивитись на неї та дивитись на тебе, мій коханий пане, не розплющуй очей, не зараз, ти не мусиш боятися, я поряд з тобою, ти це відчуваєш? Я тут, я можу доторкнутися до тебе, це шовк, ти це відчуваєш? Це моє вбрання, не розплющуй очей, і ти отримаєш мою шкіру, – тихо читала вона голосом жінки-дитини, – ти отримаєш мої вуста, коли я доторкнусь до тебе, вперше я зроблю це вустами, ти не будеш знати де, у якусь мить ти відчуєш тепло моїх вуст на собі, ти не можеш знати де, якщо не розплющиш очей, не розплющуй їх, ти відчуєш мої вуста там, де не знаєш, несподівано… – Ерве слухав, нерухомий, з кишеньки сірого костюма стирчав сніжно-білий носовичок. – Може, це будуть твої очі, я доторкнуся вустами до повік та вій, ти відчуєш, як тепло проникає до твоєї голови і мої вуста на твоїх очах, усередині, а може, на твоєму животі, я торкнусь вустами там, внизу, ледь відкрию їх, спускаючись помалу, – казала жінка, схиливши голову над листом, одна рука її лежала на шиї, повільно спускаючись. – Припустімо, що твій член увійде до мого рота, проникне між моїми вустами, натисне на мій язик, моя слина потече по твоїй шкірі, далеко, до твоєї руки, мій поцілунок та твоя рука на твоєму члені. – Він слухав, уп’явши погляд у срібну раму без картини, що висіла на стіні. — Аж доки нарешті я не поцілую тебе в серце, тому що я тебе жадаю, я буду кусати шкіру, котра пульсує над твоїм серцем, тому що я тебе жадаю, і, коли твоє серце буде між моїх вуст, ти будеш моїм, насправді, з моїми вустами у серці ти будеш моїм, назавжди, якщо ти мені не віриш, розплющ очі, мій коханий пане, і подивись на мене, це я, хто зможе коли-небудь забути цю мить, що триває зараз, і це моє тіло вже без шовків, твої руки торкаються його, твої очі на нього дивляться, – читала вона, нахилившись до лампи, світло падало на сторінки листа і проникало крізь її прозоре вбрання, – твої пальці в моїм лоні, твій язик на моїх вустах, ти сягаєш рукою під мене, охоплюєш мої стегна, підіймаєш мене, даєш мені зісковзнути на твій член, тихо, хто зможе забути це, ти рухаєшся всередині мене обережно, твої руки на моєму обличчі, твої пальці в моєму роті, насолода в твоїх очах, твій голос, ти рухаєшся обережно, але сильно, так, що робиш мені боляче, моє задоволення, мій голос. – Ерве слухав, якоїсь миті повернув голову, щоб поглянути на неї, глянув, хотів опустити очі, але не зміг. – Моє тіло на твоєму, твоя спина підтримує мене, твої руки не відпускають мене, твої поштовхи у мене всередині, це солодка жорстокість, я бачу, як твої очі шукають мої, вони бажають знати, до якої межі можна завдавати мені болю, межа там, де ти схочеш, мій коханий пане, без кінця, це не скінчиться, ти це розумієш? Ніхто не зможе відіслати в забуття цю мить, що зараз триває, навіки ти будеш кричати, відкидаючи голову назад, навіки я заплющу очі, щоб струсити сльози з моїх вій, мій голос у твоєму, твоя лють триматиме мене, вже нема часу, щоб утекти, та сил, щоб опиратися, ця мить мала відбутися, й ось вона настала, вір мені, мій коханий пане, ця мить буде, з цього моменту – назавжди, буде, до самого кінця, – вимовила мадам Бланш ледь чутно і замовкла.
