Читать «Шовк» онлайн - страница 20

Пауза.

– Маєш каву?

Ерве Жонкур налив йому філіжанку кави.

Пауза.

– Ті двоє італійців, Феррері та ще один, вони торік їздили до Китаю… Привезли звідти п’ятнадцять тисяч унцій грени, гарний товар, у них купували хлопці з Болле, кажуть, що якість найвища. Через місяць знову приїдуть… Запропонували непогану угоду, ціну склали пристойну, одинадцять франків за унцію, все застраховане. Це люди серйозні, мають підтримку від поважних організацій, продають грену половині Європи. Серйозні люди, кажу тобі.

Пауза.

– Я не знаю… Утім, мабуть, ми можемо це зробити. Маємо нашу грену, співпрацю Пастера, можемо ще купити у тих двох італійців… Можемо це зробити. Люди довкола кажуть, що знов їхати туди – це божевілля… Та ще й витрачати купу грошей… Кажуть, що ризик занадто великий, і щодо цього вони мають рацію: раніше обставини були інші, але тепер… Тепер важко повернутися звідтіля живим.

Пауза.

– Річ у тому, що люди не бажають утратити грену. А я не бажаю втратити тебе.

Ерве Жонкур посидів іще трохи, придивляючись до парку, який досі не встиг насадити. Потім ухвалив рішення, якого досі не ухвалював.

– Я поїду до Японії, Бальдаб’ю, – сказав він. – Придбаю там грену, якщо доведеться – власним коштом. Тобі треба тільки вирішити, чи я маю продати її нашим людям, чи комусь іще.

Бальдаб’ю такого не очікував. Він почувався так, ніби однорукий виграв – останнім ударом, чотири борти, попри всі закони геометрії.

42

Бальдаб’ю повідомив виробникам шовку з Лавільдьйо, що Пастер не вартий їхньої уваги, що ті двоє італійців уже обдурили половину Європи, що війна в Японії завершиться ще до зими і що свята Агнеса уві сні спитала його, чи не стало тутешнє суспільство компанією боягузів. Тільки Елен він збрехати не зміг.

– Чи насправді необхідно, щоб він їхав, Бальдаб’ю?

– Ні.

– Тоді чому він це робить?

– Я не зміг його зупинити. Якщо йому так кортить туди податися, я можу тільки переконати його, що він зобов’язаний повернутися.

Усі виробники шовку з Лавільдьйо вклали свої гроші, хоча й проти власної волі, у фінансування експедиції. Ерве Жонкур узявся до підготовки і на початку жовтня з усім упорався. Елен, як і в попередні роки, допомагала йому, без запитань, старанно приховуючи від нього свою тривогу. Лише коли настав останній вечір, вона, загасивши лампу, наважилася сказати твердим голосом, без відтінку ніжності:

– Дай мені слово, що повернешся. Обіцяй мені, що повернешся!

Ерве Жонкур відповів у темряві:

– Обіцяю тобі.

43

Десятого жовтня 1864 року Ерве Жонкур розпочав свою четверту подорож до Японії. Він перейшов кордон біля Меца, потім проїхав через Вюртемберг і Баварію, досяг Австрії, у Відні сів на потяг до Будапешта, а звідти доїхав до Києва. Дві тисячі кілометрів російського степу він здолав верхи, перебрався через Уральські гори, потрапив до Сибіру, сорок днів подорожував до озера Байкал, яке місцеві мешканці звуть святим. Далі він рушив уздовж річки Амур, що править за кордон Китаю, до узбережжя океану, а там зупинився в порту Сабірк на вісім днів, чекаючи, доки корабель голландських контрабандистів відвезе його до мису Терая на західному березі Японії. Верхи, уникаючи головних шляхів, він проїхав через провінції Ісікава, Тояма, Нііґата, досяг міста Сіракава у провінції Фукусіма. Це місто він знайшов напівзруйнованим, серед руїн розташувався гарнізон солдатів, підпорядкований урядові. Ерве обійшов місто зі східного боку і п’ять днів марно чекав на посланця від Хара Кея. На світанку шостого дня він сам вирушив у північному напрямку. Хотів дістатися гряди пагорбів, маючи лише приблизну карту та записи, зроблені ним у попередніх мандрах. Ерве блукав кілька днів, аж нарешті впізнав річку, потім ліс, а згодом і дорогу. Дорога привела його до селища Хара Кея. Точніше, до згарища: будівлі, дерева – усе згоріло.