Читать «Розмальована вуаль» онлайн - страница 99

Кітті дозволила себе поцілувати. Її трохи здивувала емоційність жінки, яку вона завжди вважала холодною і стриманою.

– Ви дуже люб’язні, – пробурмотіла Кітті.

– Ходімо на палубу. Ама пригляне за вашими речами, я привела з собою служок.

Вона взяла Кітті за руку, й та, дозволяючи себе вести, помітила на її приязному обвітреному обличчі вираз щирого занепокоєння.

– Ваш пароплав зарано прибув. Я мало не спізнилася, – сказала місіс Таунсенд. – Не знаю, що й робила б, якби ми розминулися.

– Невже ви приїхали мене зустріти?! – вигукнула Кітті.

– Звісно.

– Але ж звідки ви знали, що я мала прибути?

– Містер Воддінгтон надіслав мені телеграму.

Кітті відвернулася. У неї в горлі стояв клубок. Дивно, як її так розчулив неочікуваний прояв доброти.

Вона боялася, що розплачеться; їй хотілося, щоб Дороті Таунсенд пішла геть. Але Дороті взяла Кітті за руку, що безвольно висіла, й ласкаво стисла її долоню. Кітті збентежило, що ця стримана жінка не соромиться виказувати свої почуття.

– Будь ласка, зробіть мені велику послугу. Ми з Чарлі хочемо, щоб ви пожили в нас, доки будете в Гонконзі.

Кітті забрала руку.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, але я ніяк не можу погодитися.

– Я відмови не приймаю. Ви не можете жити у своєму домі самі. Ви жахливо знудитеся. Я вже все підготувала. У вас буде власна вітальня. Можете їсти там, якщо не захочете приєднуватися до нас. Ми обоє вас запрошуємо.

– Я не збиралася жити вдома. Я думала винайняти номер у готелі «Гонконг». Мені незручно спричиняти вам стільки клопоту.

Запрошення захопило її зненацька. Вона була збентежена й роздратована. Якби Чарлі мав хоч трохи порядності, він ніколи не дозволив би своїй дружині її запросити. Їй не хотілося бути зобов’язаною нікому з них.

– Ох, мені нестерпно думати, що ви житимете в готелі. Вам у таку пору там жахливо не сподобається. Там повно народу, вічно грають джаз. Будь ласка, погостюйте у нас. Обіцяю, що ми з Чарлі не будемо вас непокоїти.

– Навіть не знаю, чим заслужила на таку люб’язність. – У Кітті закінчувалися відмовки; вона не могла примусити себе вимовити категоричне «ні». – Боюся, я тепер не надто приємна компанія для чужих людей.

– А хіба нам обов’язково бути чужими? Ох, мені так хотілося б, так хотілося б, щоб ви дозволили бути вашим другом. – Дороті сплеснула в долоні, і в її голосі – спокійному, виваженому, вихованому – забриніли сльози. – Я так хочу, щоб ви в нас зупинилися. Розумієте, мені хотілося б загладити свою провину перед вами.

Кітті не зрозуміла. Їй і на думку не спадало, що дружина Чарлі чимось перед нею завинила.

– Маю визнати, що спочатку ви мені не сподобалися. Я вирішила, що ви надто легковажна. Розумієте, я старомодна і, напевно, нетолерантна.

Кітті мельком на неї глянула. Дороті мала на увазі, що спочатку вважала Кітті вульгарною. Вона нічим себе не виказала, але глибоко в душі розсміялася. Яка їй тепер різниця, хто що про неї думає!

– А коли мені сказали, що ви, не завагавшись ні на мить, поїхали за своїм чоловіком у пащеку смерті, я почувалася такою мерзенною. Мені було так соромно. Ви така чудова, така смілива, поруч із вами ми всі здаємося такими дріб’язковими й посередніми. – Тепер її добрим, простим обличчям струменіли сльози. – Не можу висловити, як я вами захоплююся, як вас поважаю. Я знаю, що нічого не втішить вас у вашому горі, але я хочу, щоб ви знали, як глибоко, як щиро я вам співчуваю. Якщо тільки ви дозволите щось для вас зробити, для мене це буде велика честь. Не сердьтеся на мене за те, що я неправильно вас оцінила. Ви героїня, а я просто безголова дурепа.