Читать «Розмальована вуаль» онлайн - страница 40

Спочатку вона думала, що варто лиш перечекати й рано чи пізно Волтер її пробачить. Вона була надто впевнена у своїй владі над ним, не могла й припустити, що втратила її назавжди. «Великі води не зможуть згасити кохання…» Кохання до неї було його слабкістю, якої він не міг позбутися. Але тепер вона не мала в цьому певності. Коли ввечері він читав, сидячи на готельному стільці з пласкою спинкою, й світло від гасової лампи осявало його обличчя, вона могла безперешкодно його роздивлятися. Вона лежала на матраці, де їй мали постелити ліжко, в тіні від лампи. Його лице з виразними, правильними рисами здавалося дуже суворим. Важко повірити, що колись його осявала така мила усмішка. Він читав так спокійно, наче був від неї за тисячу миль; вона споглядала, як він перегортав сторінки, як переводив погляд із рядка на рядок. Він про неї не думав. А тоді, коли накрили на стіл і принесли вечерю, він відклав книжку й зиркнув на неї (не знаючи, як добре видно вираз його обличчя, осяяного лампою), і вона злякано прочитала в його очах фізичну огиду. Так, її це злякало. Чи й справді в його серці не лишилося кохання? Чи й справді він вирішив її погубити? Який абсурд. Так вчинив би тільки божевільний. Дивний, легкий дрож пробіг її тілом від думки, що, можливо, Волтер не зовсім сповна розуму.

30

Раптом, після довгої мовчанки, її носії заговорили, й один з них, обернувшись, незрозумілими словами й жестом намагався привернути її увагу. Вона глянула туди, куди він вказував, і там, на вершині пагорба, побачила арку. Вона вже знала, що це пам’ятник на честь якогось видатного науковця або добродійної вдови – відколи зійшли на сушу, вони багато таких проминули, – але цей, що вимальовувався на тлі призахідного сонця, був найдивовижніший і найгарніший серед них усіх. І все ж, неясно чому, це видовище її стривожило – Кітті вбачала в ньому якийсь особливий сенс, але не могла висловити, який саме: заледве відчутна загроза чи насмішка? Вони увійшли в бамбуковий гайок, його пагони дивно хилилися в бік дороги, наче хотіли затримати її паланкін. Хоч вечір того дня був безвітряний, бамбукове листя злегка тремтіло. Їй здалося, що це хтось сховався в заростях і спостерігає за ними. Тепер вони підійшли до підніжжя пагорба, рисові плантації залишилися позаду. Носії почали підніматися на пагорб бадьорою ходою. Він був усіяний маленькими, вкритими травою горбиками, що стояли дуже-дуже близько один до одного, так, що земля брижилася, наче піщаний берег після відпливу; Кітті знала, що це, бо проминали вони такі галявини щоразу, коли заходили й виходили з густонаселеного міста. То було кладовище. Тепер вона збагнула, чому носії привернули її увагу до арки на вершині пагорба, – вони дісталися до місця призначення.

Вони пройшли через арку, й носії зупинилися, щоб перекласти паланкінові палиці з одного плеча на друге. Один з них обтер спітніле обличчя брудною ганчіркою. Вузька дорога зміїлася вниз. Обабіч неї стояли брудні халупки. Опускалася ніч. Але раптом носії збуджено заговорили й одним стрибком, різко струснувши паланкін, притислися до стіни. За мить вона збагнула, що їх налякало, бо, доки вони стояли, перемовляючись, повз паланкін пройшло четверо селян, швидко й мовчки, несучи нову, нефарбовану труну, свіже дерево якої в напівтемряві сяяло білим. Від страху серце Кітті мало не вискочило з грудей. Труну пронесли, але носії стояли як укопані, здавалося, не могли зібратися на силі, щоб іти далі. Але ззаду пролунав окрик і вони рушили. Більше від них не долинало й звуку.