Читать «Розмальована вуаль» онлайн - страница 38

– Ні, – відповіла вона. – Ти вселив у мене мужність. Побувати там у розпал епідемії холери буде чудовою пригодою, а якщо ж на мене чекає смерть – я її зустріну.

– Я старався повестися з тобою так м’яко, як міг.

Кітті знову на нього глянула. Їй на очі навернулися сльози, а серце переповнювали почуття. Вона відчула майже нестримний порив кинутися йому на шию й палко його поцілувати. Та це вже нічого не виправить.

– Якщо хочеш знати, – сказала вона, намагаючись говорити так, щоб голос не дрижав, – я йду зі смертю в думках і страхом на серці. Я не знаю, що там у темній, незбагненній Волтеровій душі, але я тремчу зі страху. Напевно, смерть справді стане для мене звільненням.

Відчуваючи, як вичерпалося її самовладання, вона швидко підійшла до дверей і вийшла, перш ніж він встиг підвестися зі стільця. Таунсенд полегшено зітхнув. Йому страшенно хотілося бренді з содовою.

27

Вона застала Волтера вдома. Їй хотілося піти просто у свою кімнату, але він був унизу, в холі, давав розпорядження одному зі служок. Вона почувалася такою розбитою, що не стала уникати приниження, яке сама ж собі влаштувала. Вона зупинилася й звернулася до нього.

– Я поїду туди з тобою, – сказала вона.

– О, добре.

– Коли я маю бути готова?

– Завтра ввечері.

Вона й сама не знала, звідки в неї взялася напускна хоробрість. Його байдужість уколола її, наче спис. Вона сама здивувалася словам, які злетіли з її вуст.

– Напевно, досить буде взяти кілька літніх суконь і саван?

Вона дивилася йому в лице й знала, що її зухвальство його розізлило.

– Я вже сказав амі, що спакувати для тебе.

Вона кивнула й пішла до себе в спальню. Її обличчя було бліде як стіна.

28

Нарешті вони під’їжджали до місця призначення. Вони їхали в паланкінах, день за днем, уздовж вузької доріжки поміж нескінченних рисових плантацій. Вирушали на світанку й мандрували доти, доки спека не гнала їх сховатися в найближчому придорожньому готелі, а тоді знову вирушали в путь, аж доки не досягали містечка, де запланували переночувати. На чолі процесії несли паланкін Кітті, а за ним – Волтера; далі дивною вервечкою тяглися кулі, що несли постелі, їжу та інші речі. Кітті дивилася невидющими очима. Година за годиною тишу порушували тільки поодинокі вигуки котрогось із носіїв чи уривок нескладної пісні, а вона у зболеній голові раз за разом перебирала деталі тієї жахливої сцени в кабінеті Чарлі. Пригадуючи, що він їй сказав і що сказала вона йому, Кітті знічено усвідомлювала, якого сухого й діловитого тону набула їхня розмова. Вона не висловила те, що хотіла, й говорила зовсім не тим тоном, що намірялася. Якби їй вдалося переконати його у своєму безмежному коханні, своїй сердечній пристрасті, своїй безпорадності, він не поводився б так байдуже й не кинув би її на поталу долі. Її це заскочило зненацька. Не могла повірити своїм вухам, коли він дав їй зрозуміти, хай і не сказавши цього прямо, що вона для нього – порожнє місце. Саме тому вона тоді плакала так мало – була надто ошелешена. А відтоді наплакалась, виплакала всі сльози.