Читать «Розмальована вуаль» онлайн - страница 23

– Що ж, тоді приїжджай сюди.

– Я ніяк не зможу відлучитися. Може, після обіду? Та й хіба ти не погодишся, що мені ліпше не бувати в тебе вдома?

– Мені терміново треба з тобою зустрітися.

Якийсь час стояла тиша, й вона злякалася, що він кинув слухавку.

– Ти там? – запитала вона стривожено.

– Так, просто думаю. Щось сталося?

– Я не можу розповісти по телефону.

Знову запала тиша, перш ніж він заговорив.

– Гаразд, послухай, я матиму змогу зустрітися з тобою на десять хвилин, якщо тебе це заспокоїть. Краще йди до Ку-Чоу, а я прийду, щойно зможу.

– У крамничку? – перепитала вона збентежено.

– Наче ми могли б зустрітись у вестибюлі готелю «Гонконг», – відповів він.

Вона почула в його голосі нотку роздратування.

– Добре. Я піду до Ку-Чоу.

20

Рикша довіз її до Вікторія-роуд, а далі вона аж до крамнички йшла крутою вузькою доріжкою. Вона на якийсь час затрималася біля вітрини, наче зачепившись оком за дрібнички, там виставлені. Але хлопчик, який стояв біля входу й виглядав покупців, відразу її впізнавши, по-змовницьки їй усміхнувся. Він сказав щось китайською комусь всередині, і власник, маленький плосколиций чоловічок у чорному халаті, вийшов і вклонився їй. Вона швидко увійшла.

– Містер Таунсенд ще не прийти. Ви піти вгорі, так?

Вона пішла вглиб магазину й піднялася хиткими темними сходами. Китаєць піднявся за нею й відімкнув двері в спальню. Там було душно, стояв їдкий запах опіуму. Вона сіла на скриню з сандалового дерева.

Незабаром вона почула важкі кроки на скрипливих сходах. Таунсенд увійшов і зачинив за собою двері. У нього на обличчі застиг похмурий вираз, який розтанув, щойно він побачив її й чарівно всміхнувся у своєму звичному стилі. Він швидко її обійняв і поцілував у губи.

– Тож у чому справа?

– От просто побачила тебе, і вже полегшало, – всміхнулася вона.

Він сів на ліжко й запалив сигарету.

– У тебе змучений вигляд.

– Ще б пак, – відповіла вона. – Здається, за всю ніч не склепила очей.

Він перевів на неї погляд. Він усе ще усміхався, але його усмішка стала дещо силувана й неприродна. Кітті наче побачила зблиск тривоги в його очах.

– Він знає, – видихнула вона.

Якусь мить вони мовчали.

– Що він сказав?

– Нічого.

– Справді? – Він розсерджено на неї глянув. – То з чого ти взяла, що він знає?

– З усього. З його погляду. З того, як він говорив за вечерею.

– Він був різкий?

– Ні, навпаки, бездоганно ввічливий. Вперше, відколи ми одружені, він не поцілував мене на ніч.

Вона опустила погляд, не впевнена, чи Чарлі її зрозумів. Зазвичай Волтер обіймав її й довго цілував, наче не міг відірватися. Під час цього поцілунку його тіло сповнювалося ніжності й пристрасті.

– Як думаєш, чому він нічого не сказав?

– Не знаю.

Обоє змовкли.

Кітті непорушно сиділа на дерев’яній скрині й не зводила стривоженого погляду з Таунсенда. Його обличчя знову спохмурніло, між брів з’явилася складка. Кутики його губ трохи опустилися. Але раптом він підняв голову і в його очах затанцювали чортики.

– Напевно, він і не збирається нічого казати.

Вона не відповіла. Не збагнула, про що він.

– Зрештою, він не перший заплющить очі на ситуацію такого штибу. Що хорошого йому дасть скандал? Якби йому хотілося скандалу, він би домігся, щоб ти його впустила в кімнату. – Очі його зблиснули, а губи розтягнулися в широку усмішку. – Оце б ми з тобою осоромилися.