Читать «Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)» онлайн - страница 6

Однак далі в житті Франческо Петрарки відбувається подія не тільки значима, але набагато публічніша за все, що траплялося з ним досі: дійство, що розтяглося, в цілому, на кілька тижнів: увінчання Петрарки в Римі навесні 1341 року золотим лавровим вінком як короля поетів. Звісна річ, цей епізод не обминає жодна біографія поета, та й сам він не пропускав нагоди прямо і непрямо про нього згадати. Разом з тим, відшукати якісь конкретні подробиці практично неможливо, внаслідок чого доволі поширена думка, буцімто вся історія з увінчанням чи то вигадана, чи то дуже перебільшена. Насправді підстав сумніватися в самому факті «коронування» немає, але загадок навколо нього чимало. Річ у тім, що традиція увінчання лавром, пов’язана з культом Аполлона, покровителя мистецтв, захиріла ще за кілька сторіч до народження Франческо Петрарки і відновилася, фактично, тільки для нього, тут-таки знову згаснувши (Данте свого часу у Болоньї від такої честі відмовився). Хто був автором ідеї такого вшанування, точно невідомо: зі свідчень самого Петрарки можна зрозуміти, начебто звістка про церемонію заскочила його зненацька… Причому йому було запропоновано коронуватись на вибір – у Римі чи Парижі. Що вибрав поет? Він поїхав у Неаполь до короля Роберта, званого Мудрим, по дружню пораду… і той запропонував йому відбути церемонію в Неаполі. Петрарка ввічливо відмовився і, прийнявши від монарха у подарунок підбиту горностаєм багряницю (символ королівської шляхетності), вирушив у Рим.

Нам сьогодні видається законним і обґрунтованим найвище вшанування легендарного автора «Канцоньєре», взірця поетичної майстерності на всі часи. Але в 1340 році збірки ще не існувало (принаймні, в репрезентативному вигляді). Більше того, літературознавці й біографи охоче цитують слова поета, який називав «дрібничкою» свої поезії італійською, на противагу своїм же творам, написаним латиною. Наскільки щирою була така оцінка, ми ще побачимо, але вона підтверджує, що не любовна лірика італійською стала підставою до римського вшанування. Тоді латинська творчість? Грандіозна поема «Африка» ще тільки писалась, замислювались духовно-філософські трактати. Віршовані послання? Так. Але як для номінації на лаври? Ні. Енциклопедичного характеру книга про славетних римлян De Viris Illustribus теж іще не завершена. То що ж тоді?

На той час Петрарка вже зажив неабиякої слави як знавець і дослідник античної літератури. Його зусиллями в європейську культуру було повернено загублені твори і забуті імена, а з тими творами та іменами – втрачені ідеї, вчення, знання. Він започатковує інтерес до Платона, він знаходить і коментує рукописи, що перебували поза науковим обігом упродовж багатьох сторіч (щоб не заглиблюватись у ситуацію з монастирськими бібліотеками, пригадаймо сюжет з книгою в романі «Ім’я Рози» Умберто Еко), він аналізує стилістику мови великих римлян, Цицерона, Вергілія, чого, як видається, не робив до того ніхто. Він відроджує «літературність», стилістичне багатство вжиткової писемної латини (поезію вагантів, за визначенням – усну, тут не займаємо). Але, знов-таки, це заслуги, що потребують певного часу на осмислення їх суспільством. Однак, за браком ліпшої версії, зупинімось на тому, що Паризький університет, ймовірно, прагнув ушанувати обдарованого тосканця як перспективного, міжнародного класу експерта з античності (та найбільше за нього клопотався декан богословського факультету Роберто дей Барді). Що ж до Папської курії, з ініціативи якої, зрештою, було увінчано його на Капітолійському пагорбі в Римі, тут Франческо добре знали особисто як людину обдаровану (не в останню чергу завдяки Колонна). Останній штрих до розв’язання загадки коронування Петрарки на короля поетів читач знайде у посланні «До нащадків», де Франческо сам змальовує свій візит до короля Роберта, який по кількох днях спілкування з гостем і собі заповзявся вінчати його золотим лавром. Думаю, портрет славетного поета ми маємо доповнити надзвичайно істотною рисою, що її складно передати на полотні чи в мармурі, та яку можна, як у нашому випадку, вивести з фактів біографії. В наші дні цю рису зазвичай визначають чудернацьким, але, за аналогією, добре всім зрозумілим словом «харизма». Напевне, Петрарка посідав цю рідкісну властивість зачаровувати в особистому спілкуванні.