Читать «Як зупинити час» онлайн - страница 2

Насправді старішає. Але набагато повільніше за звичайну людину. Кожен хворий на анагерію старіє індивідуально, але в середньому в п’ятнадцять разів повільніше від решти людей. Хтось, може, у тринадцять, але я — у п’ятнадцять.

Тож ні, ми не безсмертні. Наші тіла та розум все одно змінюються з часом, але згідно з останніми науковими відкриттями дегенерація молекул, перехресне зшивання клітин, клітинні та молекулярні мутації (а особливо мутації ядерної ДНК) відбуваються з інакшою швидкістю.

Колись моє волосся посивіє та, може, навіть зовсім випаде. Можливо, я страждатиму на остеоартрит, а слух погіршиться. Пресбіопії уникнути мені теж не вдасться. Зрештою я почну втрачати м’язову масу та рухливість.

Також анагерія забезпечує міцний імунітет, який захищає хворого від більшості (але не від усіх) вірусних та бактеріальних інфекцій, але з часом і він ослабне. Не буду надто втомлювати вас науковими термінами, лише скажу, що можлива причина полягає в тому, що в молоді роки наш кістковий мозок виробляє більше гемопоетичних стовбурових клітин (це ті, з яких потім утворюються клітини крові). Мабуть, варто зазначити, що ми все одно ніяк не захищені від голоду чи травм.

Тож не треба вважати мене кимось на кшталт привабливого вампіра, що назавжди застряг у своїй молодості. Хоча іноді відчуття таке, що ти дійсно тут назавжди, бо між смертю Наполеона та першим кроком людини на Місяці минає років десять — якщо спиратися на зовнішність.

Чому люди про нас не знають? Одна з причин полягає у тому, що вони не готові в це повірити. Як правило, люди не сприймають речі, що виходять за рамки їх звичного світогляду, тому якщо ви скажете комусь, що вам чотириста тридцять дев’ять років, то скоріш за все почуєте: «Ти що, божевільний?» Ну або ж вас уб’ють.

Інша причина, через яку про нас не знають, — це організація, що нас захищає. Життя будь-кого, хто відкриє наш секрет та повірить у нього, значно вкоротиться. Тож небезпеку становлять не тільки звичайні люди, але й ми самі.

Шрі-Ланка, три тижні тому

Чандріка Сеневіратне лежала в тіні дерева метрів за сто від задньої стіни храму. Очі в неї були заплющені, а обличчям, укритим глибокими зморшками, повзали мурахи. Я почув шурхіт у листі та підняв голову. На гілці сиділа мавпа та кидала на мене засудливі погляди.

Я попросив водія тук-тука відвезти мене до храму, щоб спостерігати за мавпами. Він же й повідомив мені, що цей вид з червоно-коричневим хутром та майже лисою мордою називається рілева.

— Цей вид майже зник, — сказав водій. — Вони залишилися тільки тут, і їх вкрай мало.

Мавпа чкурнула від мене геть та швидко зникла в листі інших дерев. Я взяв долоню жінки — вона була холодна. Думаю, вона лежала тут уже з добу. З очей потекли сльози. Емоції важко здолати — мене охопив жаль, полегшення та страх. Було шкода, що Чандріка вже не відповість на мої запитання. А ще відчувалося полегшення від того, що мені не доведеться її вбивати. Адже інакшого виходу не було.