Читать «Як зупинити час» онлайн - страница 6

Лондон. Перший тиждень мого нового життя.

Кабінет директора школи в Окфілді. Намагаюся вдавати звичайну людину, але це непросто. Минуле так і виривається назовні.

Ні.

Уже вирвалося. Минуле завжди поруч. У кабінеті пахне розчинною кавою, засобом для дезінфекції та акриловим килимом. На стіні висить портрет Шекспіра. Той, якого ви бачите усюди: високе лисе чоло, бліда шкіра, порожні очі наркомана. Скажу вам, що цей портрет не має нічого спільного з тим, як насправді виглядав Шекспір.

Примушую себе звернути увагу на директора, Дафну Беллоу. У її вухах помаранчеві сережки-кільця, а у чорному волоссі вже видно сивину. Посмішка в неї невесела, так не посміхаються люди молодше сорока. У ній сум, дух протиріччя та радісний подив — і усе це водночас.

— Я давно вже тут працюю.

— Дійсно? — мовив я.

Десь надворі залунала поліцейська сирена.

— Час — дивна річ, згодні? — вона обережно опускає паперовий стаканчик з кавою на стіл коло комп’ютера.

— Найдивніша, — погоджуюсь я.

Мені подобається Дафна. І уся ця співбесіда подобається. Подобається знов бути в Лондоні, у Тауер-Гемлетс, подобається влаштовуватися на звичайну роботу. Взагалі чудово знов почуватися звичайною людиною.

— Я вчителюю вже тридцять років. І двадцять з них — у цій школі. Думка про це іноді наводить на мене сум: стільки років… Я вже така стара, — зітхає вона з посмішкою.

Мене завжди смішить, коли люди так говорять.

— Ніколи б не сказав, що вам стільки років, — звично відповідаю я.

— Зараховую вам додаткові бали за лестощі! — сміється вона на дві октави вище за свій звичний голос. Мені здалося, що розсміялась якась невидима екзотична пташка звідкись із Сент-Люсії (її батько там народився), а потім злетіла та зникла десь у сірому небі.

— Добре бути молодим, як ви.

— Сорок один — не такий я вже й молодий, — я наголошую на цьому абсурдному числі. Сорок один. Сорок один. Мені сорок один рік.

— Маєте чудовий вигляд.

— Я щойно з відпустки. Мабуть, відпочинок так на мене вплинув.

— Певно, їздили у якесь чудове місце?

— На Шрі-Ланку. Годував морських черепах.

— Черепах?

— Саме так.

За вікном жінка виводить зі школи юрбу дітей у формі та йде з ними в бік спортивного майданчика. Раптом вона спиняється, повертається до них та починає щось нечутно для мене казати. На ній окуляри, джинси та довгий кардиган, що легенько гойдається на вітрі. Хтось із дітей щось відповідає їй, і вона сміється, заправляючи пасмо волосся за вухо. Від тієї посмішки її обличчя просто спалахує сяйвом, і я, зачарований, не можу відвести очей.

— О, це Камілла, — зауважує Дафна, коли помічає мій погляд. Мені ніяково. — Вона викладає французьку. Неймовірна людина. Діти від неї у захваті. Вона постійно влаштовує для них щось особливе: усі ці уроки на свіжому повітрі та таке інше.

— Думаю, ви зробили чимало хорошого для цієї школи, — кажу я, повертаючись до нашої розмови.

— Я докладаю максимальних зусиль. Усі ми. Але іноді ми все одно програємо. А щодо вашого резюме — ваші рекомендації дійсно вражають, і я старанно їх усі перевірила…

Тут мене охоплює полегшення. І не від того, що вона перевірила мої рекомендації, а що їх узагалі було кому підтвердити.