Читать «Як зупинити час» онлайн - страница 13

Лондон, 1860 рік

Надворі лютувала хуртовина. Після кількох аномально теплих для січня днів температура різко впала. То була найхолодніша зима в Лондоні з 1814 року (того року жартували про Наполеона, потім стався фінансовий скандал і відбувся останній зимовий ярмарок на льоду Темзи).

Тієї зими на вулиці панувала така холоднеча, що ворушити м’язами обличчя було майже неможливо. Здавалося, що кров у жилах замерзає. Мені довелося іти дві милі пішки на Блекфраєрс-роуд, і я ледь бачив, куди йду, орієнтувався лише по ліхтарях на елегантних чорних кутих стовпах, які тоді були модними та сучасними. На вулиці Блекфраєрс-роуд була лікарня, де працював доктор Хатчінсон, — Лондонська лікарня інфекційних та неінфекційних захворювань шкіри. У вікторіанські часи це вважалося чудовою назвою.

Звісно, ніяких захворювань шкіри в мене не було. Жодних висипів чи подразнень. З моєю шкірою було все гаразд, якщо не брати до уваги, що їй тоді було вже двісті сімдесят дев’ять років. Звісно, моя шкіра не виглядала на свій вік, та і почувався я значно молодшим. Думаю, емоційно я відчував себе тридцятирічним.

Звернувся я до доктора Хатчінсона не через хворобу, а через його дослідження в іншій сфері — у сфері прогерії.

Назва цього феномену походить від двох грецьких слів: pro — «раніше» чи «передчасно» та geras — «старість». Тобто передчасне старіння. Загалом, назва чудово пояснює цей феномен. У дитини ще в юному віці починають з’являтися ознаки старіння, що з роками стають дедалі помітнішими: втрата волосся, зморшки, ламкість кісток, потовщення стінок судин, нерухливість суглобів, відмова нирок та нерідко втрата зору. Такі діти помирають у молодому віці. Попри те що такі нещасні діти існували завжди, цю хворобу до доктора Хатчінсона ніхто не описував. Його робота ґрунтувалась на вивченні шестирічного хлопчика, що страждав на облисіння та атрофію шкіри.

Я був доволі оптимістично налаштований щодо нашої зустрічі, бо якщо хтось і міг мені допомогти, то це він. Справа полягала в тому, що мені останнім часом було нелегко. Більшу частину своїх двохсот років я витратив на пошук Маріон по Лондону та країні. Іноді хтось здавався мені схожим на неї, і я виставляв себе повним дурнем. Якось у Йорку на вулиці Шемблз один чоботар напідпитку добряче мене відлупцював, бо моє питання про рік народження його дружини здалося йому непристойним. Я заробляв музикою, як щастило. Коли люди починали помічати, що я не старію, я змінював ім’я та знаходив нове місце. Грошей у мене не водилося, бо усе, що я заробляв, витрачалося на житло та ель.

Багато разів я втрачав будь-яку надію. Я шукав не просто людину — я шукав сенс свого життя. Я усвідомив, що люди не доживають більш як до ста років, бо вони до цього не готові. Психологічно. З роками наче видихаєшся та більше не маєш сил продовжувати. Сам від себе починаєш нудитися. Життя повторюється, і з роками розумієш, що вже бачив усі можливі жести та посмішки. У світі не трапляється нічого, що б значно відрізнялося від якоїсь події в минулому. Новини вже не такі й нові. Взагалі слово «новини» стає смішним. Усе життя зациклюється та повільно спускається колами. І несила терпіти одні й ті самі помилки людей. Одні й ті самі помилки. Знову і знову. Це наче пісня, що колись подобалася, але з часом тобі кортить відірвати собі вуха, коли чуєш той приспів.