Читать «Як зупинити час» онлайн - страница 12

Я закликàв до Господа, я просив, молив та благав. Та Господь був невблаганний. Він був глухий. Вона померла, а я лишився жити. Лишився віками падати в темну глибоку яму.

Лондон, сьогодні

Я ніяк не оговтаюся. Голова пульсує болем. Йду, йду та сподіваюся полегшити свої спогади про Чепел-стрит. Я йду в Хакні, у провулок Велл-лейн — тепер це вулиця Велл-стрит. Це мій антидот. Тут ми з Роуз жили разом ще до того, як розлучилися і як її забрала чума. Тих будиночків, конюшень, амбарів, ставка та садів, які я пам’ятаю, давно вже нема. Так, я знаю, недобре ходити давно вже не знайомими вулицями в пошуках давно зниклих спогадів, але зараз мені треба це побачити.

Я йду далі. Воно десь тут, між цими тепер такими діловими вулицями. Усюди автобусні зупинки, кудись квапляться люди. Я минаю телефонну крамницю, ломбард та сандвіч-бар. І ось воно, з іншого боку вулиці. Місце, де ми, мабуть, колись жили.

Будинок із червоної цегли без вікон. На фасаді — велика біло-синя вивіска: «СЛУЖБА ПОРЯТУНКУ ТВАРИН ХАКНІ». Як же важко дивитися на свідоцтво того, що твоє життя стерли, видалили. Настільки важко, що доводиться спертися на банкомат, а потім ще й вибачатися перед старим, що саме набирав свій код: «Ні, сер, я не збираюся вас грабувати». А він усе одно кидає на мене підозрілі погляди.

З будинку виходить чоловік зі стаффордширським тер’єром. І тут я розумію, як мені примиритися зі своїм минулим.

Я можу просто перейти дорогу та зайти всередину.

Усі собаки гавкають. Але один просто лежить у своєму кошику, надто малому для нього, — дивне сіре створіння з сапфірово-блакитними очима. Цей пес надто поважає себе, щоб поводитися як решта. Вовк свого часу. Я схилився до нього. Поруч лежала жовта іграшка у формі кістки — він її навіть не торкнувся.

— А що це за порода? — спитав я у волонтерки Лу.

Вона почухала пляму дерматиту на руці та повідомила:

— Акіта — японська порода. Доволі рідкісна. Трохи схожий на хаскі, еге ж?

— Є таке.

Це саме те місце. Я так думаю. Отут, на місці клітки з цим сумним собакою, була кімната, що слугувала нам спальнею.

— Скільки йому років?

— Та чимало. Одинадцять. Саме через вік нам важко знайти для нього новий дім.

— А як він тут опинився?

— Його забрали у власників. Ті тримали його на балконі на ланцюгу. Він був у жахливому стані. Погляньте-но, — вона показала на червоний шрам на стегні, де не росла шерсть, — гасили недопалки.

— Він такий сумний.

— Ще б пак.

— А як його звати?

— Ми не знаємо. Тож назвали Авраам.

— Чому?

— Бо забрали його з району вежі Лінкольна.

— Йому пасує. Авраам.

Пес встав та підійшов до мене. Погляд його блакитних очей наче хотів мені щось сказати. Я не збирався брати пса, принаймні сьогодні точно. Але тільки погляньте на мене, ось я кажу:

— Я забираю його. Додому.

Лу здивовано витріщається на мене:

— Ви не подивитеся інших собак?

— Ні.

Я ще раз поглянув на рожеву набряклу пляму на руці Лу та згадав той холодний зимовий день, коли я сидів у доктора Хатчінсона під кабінетом та чекав на свій діагноз.