Читать «Львів. Смаколики. Різдво» онлайн - страница 15

У працівників компанії була можливість скуштувати всі алкогольні напої світу: від дешевих, але від того не менш смачних вин Португалії до замкових вин Франції, які коштують понад тисячу доларів і десь за тією тисячею ти розумієш, що не розумієш, чим же ж вони такі файні (це словечко вона знала ще з часів незабутніх братів Гадюкіних).

Коли вона прибула в офіс, колектив влаштував на її честь невеличку забаву — львівське словечко, від якого їй повіяло золотистою звабою, можливо тому, що їй запропонували скуштувати медівку власного виробництва.

Вона ковтнула медівки і сп’яніла. Від одного ковтка. Від одного погляду.

От цього вона не могла зрозуміти. Як вона, тридцятидворічна кобіта з досвідом, за плечима якої невдалий шлюб, вдалий (якщо можна так сказати) аборт, достатньо позашлюбних зв’язків, серйозних і не дуже серйозних, а також п’ять років роботи у фірмі-дистриб’юторі алкогольних напоїв, дозволила собі сп’яніти від банальної домашньої медівки і спраглого погляду молодшого на шість років юнака. Мало того, що працював під її керівництвом, Ігор іще й мав до метра дев’яносто зросту і біляве волосся, а вона — маленька худенька брюнетка — знову потрапила у цю пастку, бо завжди обожнювала саме таких, мужніх і сильних вікінгів. Але. Не всі накачані блондини — вікінги, тим паче не всі — мужні й сильні, це вона мала б засвоїти після розлучення з чоловіком. А не засвоїла.

Ігоря всі називали Ігорком, а коли вона спитала чому, він пояснив на прикладі: от як у вас скорочено буде від Ярослав? Славік? А у нас Славко.

Вона розсміялася, і з цього розпочався їхній роман. Чи то львівське повітря було таке романтичне, чи то медівка з секретом, але розпочався він бурхливо і весело.

Зазвичай після роботи вони зустрічалися в якійсь львівській кавярні — благо їх тут було так багато, що кожного тижня вони вибирали нову, дегустували там напої, дуріли, як діти, і йшли до неї на квартиру, де їх зустрічав Семен, переминаючись із ноги на ногу, розгойдуючись на перекладинці й завзято стрекочучи: «Пррівєт! Прррівєт!»

Ігор називав її папужку москалем і грозився навчити казати «Слава Україні», на що папужка настовбурчував пір’я, ховав дзьоба під крило й мовчав весь вечір, вона сміялася з них обох і йшла готувати вечерю, бо, як казав Ігор, — правдивий галичанин любить домашні смаколики, які готує йому спочатку мама, а потім жінка, а ніяк не ресторанну їжу.

Їй було цікаво побути жінкою правдивого галичанина, а слово «смаколики» подобалося найбільше, тому вона щовечора намагалася приготувати якісь нові страви, поки він лежав на дивані, клацаючи пультом.

Мама давно казала, що в ній живе вічна потреба кимось опікуватися. Спочатку вона опікувалася молодшим братом, аж поки той виріс, потім чоловіком-художником, поки його зради не перейшли всі допустимі межі і навіть на роботі їй дружно доповідали, з ким його бачили напередодні. Після розлучення вона купила собі жовтогарячого папугу, причому продавець клявся, що той після належного навчання зможе декламувати поеми, але далі «пррівєт» вони так і не просунулися.