Читать «Львів. Смаколики. Різдво» онлайн - страница 11

Цікаво, про що вона зараз думає? Вона мовчки шурувала кольоровими олівцями по цупкому паперу розмальовки і терпляче чекала (я безпомильно впізнаю цей її стан перманентного чекання) — після новин мав розпочатися серіал. Ми за інерцією дивилися телевізор, котрий останнім часом зробився майже повноцінним членом нашої родини, харчували мозок його картинками, перетравлювали шлунками його слова, проте нічого не брали близько до серця. Навіть під час реклами лінувалися перемикати канали, покірно поглинаючи екранні пральні порошки, гігієнічні засоби, смакові приправи, ліки проти алергії, закрепу і простатиту… Якби могли, то й переїхали б у телевізор, спакувавши всі свої бебехи. Ми ствариніли, споживачі життя. Тільки зовні зберегли людську подобу, втративши людські поривання, жагу до змін, відчуття свята. Напевне, нас, збайдужілих, треба якось позначити? Я подумав про це і похолов. Десь тоді й розпочалися ті незбагненні перетворення.

Зараз навіть не пригадаю, що саме обурило мене того вечора в телевізорі (точно не спортивні новини, бо «наші» вкотре показали «їхнім», де раки зимують), але я так рвучко підвівся з-за столу, що необачно зачепив рукавом філіжанку з улюбленого фаянсового сервізу дружини. Клята філіжанка впала на підлогу й розбилася на друзки. Дружина полишила розмальовку, зіскочила з місця і замість розкричатися або розридатися, як то було б у Тячеві на гостині (жінки ж бо схильні все драматизувати), зашипіла на мене, як схарапуджена кішка.

Я остовпів. Най Бог милує! Відступив на крок, ближче до дверей. Тоді й вона перелякалася. Схоже, для дружини власна реакція на мій випадковий збиток теж виявилась несподіваною, бо її бурштинові очі наповнилися слізьми (я й не зважав раніше, що в моєї жінки котячі бурштинові очі), а затим уже — непідробним жахом (о-боже-я-захворіла-і-тепер-помру), і до кінця вечора я мусив її втішати — мовляв, нічого не сталося, люба, ти зашипіла по-котячому, бо саме розфарбовувала фігурку кішки в розмальовці (і її тваринний інстинкт якимось дивом передався тобі?), то все я, незграба, винен — таку гарну філіжанку розбив. На тому й зійшлися. Уночі вона мені віддячила. Та наступного дня вирішила неодмінно навідатися до лікаря. Психіатра. Хоч якась розвага…

Уранці мені кілька разів телефонували з роботи, тож я майже забув про ту «котячу» витівку дружини. Але в засніженому дворі нас очікувала нова оказія — сусід, котрому хтось розтрощив лобове скло автівки, легковажно залишеної на ніч біля під’їзду. Сусід гавкав, як справдешній пес. Як пес. Замість звично матюкатися — таксист у третьому поколінні. По тому втік кудись за гаражі, роззяви з нашого й кількох сусідніх дворів, заскочені такою дивовижею, теж поволі розійшлись у справах.

Я відвіз дружину до лікарні (чи не вперше за останній час почувши від неї «дякую») і поїхав на роботу — мав кілька термінових справ, що їх належало залагодити поміж святами. Проте мені ще довго спливали перед очима її бурштиновий погляд із розширеними чорними зіницями і сусідове стрижене «їжаком» волосся, котре стояло сторч, як шерсть на собачому карку. Коли він гавкав, із його жовтих зубів скрапувала слина.