Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 54

– Та як за тебе i йти такiй дiвчинi? – вп’ять каже Явдоха. – Вона дiвка-козир, чи одежею, чи на виду собi, так зовсiм дiвка, а худоби i грошей до ката, а ти що? Куди ти годишся?

– Та дарма, тiточко, матiночко, дарма! Нехай я i стидкий, i бридкий, i усякий; а ти таки зроби, щоб вона мене полюбила та щоб за мене замiж пiшла. Що копа, то копа отсе на столi лежить, а то сорок алтин, та ще…

– Нi, – каже Явдоха та вiдсунула вiд себе грошi. – Менi сих креймахiв не треба, нащо вони менi? У мене усе є, i, чого забажаю, усього достану; а коли так пильно просиш, то нехай вже i змилосердюсь над тобою, тiльки зроби менi от що…

– Що звелиш, паньматусю, усе зроблю. Чи звелиш Конотоп спалити, тяк разом з чотирьох кiнцiв i запалю; чи звелиш усю конотопську дiтвору – що ви, вiдьми, не любите – так за один день усiх до єдиного i потрощу… I то гаразд, та менi тепер от що треба. Озьми ти оттого сучого та пресучого сина Швандюру, що зняв мару з людей, що я було наслала, як менi сiкуцiю давали, так озьми його пiд арешт, буцiм вiн або прокравсь, або тебе лаяв, або що хоч на нього набреши i зведи пеню, та одбери у нього всю худобу, – бо вiн собi заможненький, – та щоб на тебе родичi його не гримали, так ти вiддай теє усеє пану писарю Ригоровичу…

– Благоє дiло i мудроє рiшенiє, панi Зубихо, єй! iстинно! – так обiзвавсь пан Пiстряк, сидячи собi на лавцi край вiкна. А Явдоха й каже:

– Бо йому, сиротi, нiгде узяти, тiльки що спадками живитись, а Швандюру озьми i вижени iз села, щоб його i дух не пах. От коли се менi зробиш, то i я тобi…

– Мурлу, няв, мурлу! – обiзвавсь вiдьомський кiт, i Зубиха схаменулась та й каже:

– Е, нi, ще, ось слухай ще. Домашина ятрiвка Хвенна Зозулиха… не можна менi бiля її хати йти, так i доклада менi про те полотно, що в неї з огорода пропало та якось-то опинилось у мене у скринi, так вона мене злодiйкою узива i усякi доклади доклада; так чи не можна її, пiдрiзавши, теж з села вигнати?

– Та для чого не можна? ’Тiльки кажи, усе зроблю… – Так казав пан Уласович, повеселiшавши, що вже вiдьма стала до нього добрiша.

– Отсе усе коли зробиш, то i я…

– Мурлу, мурлу! – замурликав вп’ять кiт, i Зубиха знов стала договорюватись i каже:

– Та ще от у чiм пожалiюсь. Демко Сiроштан просвiтку менi не дає: позавчора хваливсь, що мого кота вб’є, як його не берегтиму, а вiн таки вб’є. Так його-то, пане сотнику, провчи та провчи…

– Та провчу ж, провчу, тiтусю, так що до нових вiникiв буде тямити; тiльки зроби i моє дiло… – пильно пристаючи, прохав її пан Забрьоха, i чого б то вiн не обiщався їй зробити, аби б вона так починила, щоб хорунжiвна за нього пiшла.

– Ну, добре ж, синку, коли ж так, то й так. Буде за тобою бiгати хорунжiвна Олена i ночi не спати, як i ти за нею. Кицю, кицю, кицю, кицю.