Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 521

Хіба ж не радощі!

* * *

Допіру по жнивах показалося, що зима буде голодна. Посуха та й посуха. Жита запалило, хліб уродивсь рідкий та безсилий. Сміх і горе було дивитись на те, що зажали Мяланка з Гафійкою, а настреляних Андрієм качок та зайців пани поїли. Ще трудніше заробити буде сеї зими, ніж торік, а ті, що міряли землю, як щезли, так і слід їх пропав. Ані чутки. Андрій теж мовчить щось про фабрику.

По селу йшли розмови про Гудзя. Оповідали, що він у гніву забив ломакою вола. Ударив попід вухо і розколов голову. За те пан прогнав його з двору, і тепер Гудзь вештається без служби, пропиває останню одежу та хвалиться, що й панові таке буде, як волові. Колись він заскочив і до Андрія.

– Ловиш рибку, «пане добродзею»? – привітав він його з п’яним сміхом. – Лови, лови, може, нею подавляться ті, що їдять її. Фабрикант! Він думає, що для нього фабрику збудують. Аякже, чорта пухлого дочекаєшся!. Сови га ворони там житимуть, поки не завалиться ік лихій матері. Кажи – наймаєш Гафійку? Ні? Волієш з голоду згинути, як руда миша зимою? Ну, здихай, враг тебе бери з усім кодлом, хіба мені що? Знайдемо й другу!..

Він розсердився, гримнув дверима і вийшов з хати, але за хвилину знов просунув у двері червоне й завзяте обличчя.

– Гей ви, фабриканти! Пам’ятай одно з другим, що ще прийде коза до воза та скаже ме… Але Гудзь дасть дулю, – о!..

Андрій не витримав.

– Ах ти, п’янюго, котолупе якийсь, а тобі яке діло до мене!.. – кинувся він до дверей, та Маланка не пустила.

– Облиш!.. – завищала вона пронизуватим голосом і засвітила до нього зеленими, повними злорадої втіхи, очима. – Не займай, скалічить. Тоді як на фабрику ходитимеш?

– На фабрику?

– Атож…

– На фабрику, кажеш?

– Таже чув… збудують для тебе…

Вона цідила слова, немов отруту. Андрія душила злість.

– Свербиш, болячко? Сверби, сверби, поки не почухаю. Краще кажи – засіяла лани свої? Багато тобі наміряли? Де ж ті пани, що ти їм руки лизала?…

– А де ж? фабрику тобі будують…

– Ти знов своє?

Андрій побив Маланку. Вона лежала на лаві і голосно стогнала, а він блукав по оголених сірих ланах, байдужне, без цілі, аби далі від дому.

Гафійка плакала. Вона краще пішла б у найми.

* * *

На покрову повернув Прокіп. Йшла чутка, що йому не пощастило. Зразу не міг найнятися, бо народу найшло більше, ніж треба, і ціни впали; відтак заслаб у Каховці і пролежав місяць, далі подавсь у Таврію, а звідти опинився аж у Чорноморії. Повернувся обідраний, слабий і без грошей. Маланка не дужа няла віри тому. Чого люди не сплещуть. І вона потай от своїх побігла, немов за ділом, до Кандзюбихи. Показалося – правда. Прокіп блідий, аж зчорнілий, од вітру валиться та все вилежується, а стара Кандзюбиха мало не плаче, розказуючи, як ледве-ледве очистила сина од нужі. Куди вже йому женитися – була думка заробить хоч на весілля, а тимчасом такий рік випав, що й хліба нестане…