Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 513

– Сидите собі? З неділею будьте.

Маланка здригнулася. Ага! то ковалиха.

– Атож! і ви будьте здорові… Дав бог святечко – святкуй його. Не роби, не працюй. Бог сказав: маєш будень – роби, а в неділю й з-під пазурчика не виколупай, бо й то робота… Лежи, сиди і не кивнись…

Маланка була солодка. Вона мала таку усмішку, наче розмовляла з панами у дворі.

– А я оце з музик. Тільки вже й нашого – що хоч подивишся на молодь. А там ваша Гафійка усе гуляє та й гуляє з тим одеським паничем – не знаю, чи правду про нього люди розказують – з Марком Гущею. Все в парі та в парі, немов голуб’ята… Сказано, молодощі. Бувайте ж здорові…

Маланка все солодко осміхалася, хоч душа в неї сичала.

«Ач, гладуха – трясе салом, розносить поговір!» – проводила вона ковалиху неприязною думкою. І їй чогось згадалась ранішня сцена з Гафійкою.

На вулиці тимчасом росли тіні.

Попід тинами грались дівчатка у посмітюхи: малі босі ноженята підкидали порох – три рази в один бік, три рази в другий. І здавалося, що у поросі грається табун горобців. Далекі поля рожевіли. 3 низин летіли в село бусли і поблискували білими крилами. Весняний вечір навівав думи.

«Яка ти розкішна, земле, – думала Маланка. – Весело засівать тебе хлібом, прикрашать зелом, заквітчать квітами. Весело оброблять тебе. Тільки тим недобра, що не горнешся до бідного. Для багатого пишаєшся красою, багатого годуєш, зодягаєш, а біднго приймаєш лише в яму… Але пождіть, пождіть! Ще дочекають наші руки обробляти свої ниви, свої городи, свої садки… Поділять тебе, земле, ой поділять. Як вони наїдуть – так і поділять. Не дурно йде чутка, вже воно щось є… І моєму дадуть… Годі тоді рибку ловити… Хоч-не-хоч, а йди, «пане добродзею», до плуга… Ох, боже, боже, хоч на старість зазнати того щастя – дитину свою вивести в люди…»

А на вулиці починався рух. Бігли дівчата, молодиці, діти, з ціпками, з хворостинами. Лопотали підтички, гупали босі ноги, брехали сколошкані собаки. «Сте-па-а-не!.. біжи вівці вилучати!»… – Біжи сама-а!.. – «Мати казали тобі, – бодай бись луснув!»… – Тато казали тобі, – щоб ти скрутилася-а-а!.. – «Наших шестеро, гляди, Марійко!»… – «Не розгуби ягнят, як учора, бо на гамуз поб’ю!»… – Що-о? Де-е? – Тюу – гаа!..

Сонце сідало червоно. Вікна горіли, як печі, стіни халуп стали рожевими, по білих сорочках розлилось червоне світло. Здалеку йшла на село хмара куряви. Вона все наближалась, росла, здіймалась до неба, врешті, сонце пірнуло в неї і розсипалось рожевою млою. Звідти доходили якісь тривожні звуки, немов діти плакали або десь ціпи гупали на току – і раптом овеча отара залляла вулицю і сколихнула повітря нескладним беканням. Жива маса овечих тіл терлась вовною, тремтіла і колихалась, як драглі; цілий ліс тонких ніжок замигтів перед очима, голі дурні морди розкривали пащі серед рожевої куряви і плакали: бе-е-е… ме-е-е… В рожевому тумані, мов тіні, сновигали люди, з’являлись і щезали неясні обриси хат, в морі овечого лементу гинули всякі звуки, весь цей гармидер нагадував сон. Ззаду отари йшов чорниш чабан, високий, ще більший од непевного світла, немов міфічний бог, ляскав з пуги і кричав диким, грубим голосом, покриваючим усе: