Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 501

– Оце але! – дивувався Іван. – Наче мені сон сниться, що вас бачу… Розкажіть хоч, яким чудом ви тут опинилися?

Соломія почала оповідати, та Іван раз у раз перебивав її.

– Хе-хе! Я гукаю: «Остапе! Соломіє!» – аж коли гляну, а навкруги вода… тільки буль-буль під веслами, буль-буль… а берег так і пропав у темряві…

…Ох, лишко! – охкав Іван, наче баба. – Під саме серце влучив, бач…

Іван витріщив на Соломію очі і крутив, здивований, цапиною борідкою.

…Аякже, аякже, таже обсмалили б, як кабана… пропала б душа християнська ні за понюшку табаки… хе-хе!..

…Ви думаєте – точнісінько так і мені було: ото пристали ми до берега…

…Оце але! Ну й бісова циганка!.. він її лупцює, а вона йому очі з лоба дере, так як Іван перебивав Соломіїне оповідання та все поривався розповісти про свої пригоди. Врешті він таки діп’яв свого.

– Вилізли ми з човнів, стали на турецьку землю, а мені й світ не милий, ій-богу!.. Де! Чоловік думав при купі з гарними людьми, а тут… тільки клунок ваш у руках… Йдемо на другий день у конак записуватись, мені все ви на думці з Остапом, мало не плачу з жалю… Записали нас – кажуть, вільні… Ну, живий живе, й гадає – хе-хе-хе!.. Одні з нашої валки подались на Тульчу, на Ісакчу, до родичів, а я бачу, що й тут наші люди, та й лишивсь. Може, думаю, яку звістку про вас почую – їй-богу!.. Та чекайте ж бо, не перебивайте… От вийшов я на базар – став коло наших… оглядаю тих, що наймають… Проходять турки – гал-галгал! Як жиди наші… Чорні греки так і шпають, так і шпають… Підійшов до мене один чоловік, румунами їх тут звуть… «Йди, каже, до мене за «аргата»… Аргат – це по-їхньому, а по-нашому – наймит… А я й не знав, про що він… Чого хочеш, питаю? А він – аргат, аргат… Насилу розтолкували люди… Чому ні? – кажу, та й пішов за ним. Людяний чоловік, спасибі йому, харчі добрі… Оце як молодиця його почне на мене гримати, то він і піддобрюється, щоб я не покинув: «Бун аргат, – каже, – бун», ще й по плечу плеще… Та що він собі мислить, що я довіку буду молотити йому на гармані!.. Аякже, сподівайся, хе-хе-хе!.. От Савка – пам’ятаєте Савку – такий високий, сухий?… Е, які ж бо ви, отой Савка… що… що такий сухий, високий, верстою дражнили… та він кличе під Тульчу… Йди, каже, туди, там землі не міряні, бери займай, скільки сили твоєї, рубай ліс, став хату, хазяїном будеш… Знаєте що, Соломіє… ой, знаєте що: рушаймо усі туди – їй-богу!.. І Остап із нами… От буде добре! Ходім зараз до вас, порадимося ще з Остапом… однак сьогодні свято… Ну, це але! Ну, це так!.. І не гадав, і не снив навіть… Правду кажуть: гора з горою… хе-хе-хе!..

Іван крутив головою; від щасливої гадки ситий вид його і круглі очі блищали, мов помазані маслом. Він, не вгаваючи, жебонів своїм козячим голоском, хвалив, сподівався, божився і прохав.

Соломія й сама думала про ті сторони, куди закликав Іван. Роблячи у болгарина, вона чула про селитьби втікачів і тільки ждала, щоб Остап трохи очуняв. Тепер, разом із Іваном і з отим Савкою – який це Савка? – охітніше буде вирушати у нові місця.