Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 486

Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості – сильне обурення стрепенуло його істоту. В один мент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки.

– Бодай ти запалася, треклята країно, з твоїми порядками!.. – закляв він наголос.

Одночасово на тому березі почулася кінська ступа.

– Хто там?… – кинув у пітьму кордонний козак і, не дочекавшись одповіді, бахнув наосліп із рушниці.

– Ой! – скрикнув Остап, ухопившись за груди, і захитався.

– Нічаво-о!.. Коли не влучив, тікай собі з богом! – добродушно промовив козак і ступою подався далі…

III

– Що тобі? – прискочила Соломія до Остапа і піддержала його.

Вона вся похолола і тремтіла од жаху.

– Ой, – тихо стогнав Остап, – поцілив мене отут, під серце.

Соломія немов не розуміла того, що сталося. Вона торсала Остапа за одежу, тягла його з собою і з жахом повторяла:

– Тікаймо… тікаймо… він іще стрілятиме, він уб’є тебе…

Помітивши, що Остап не рушиться з місця, вона вхопила його під руку і сливе поволокла за собою. Вона вскочила у комиші і бігла прудко, наскільки позволяв се Остап та густий очерет. Тряский ґрунт плавнів вгинався під нею, як на пружинах. Ноги грузли часом по коліно в цмоковині, цупкий комиш ламався, тріщав та бив її по лиці, плутався під ногами, а вона бігла усе вперед, пойнята жахом, нічого не помічаючи, бажаючи тільки забігти якомога далі, укритися від наглої смерті.

Остап несвідомо піддававсь їй. Він біг за нею, хоч із кожним віддихом і рухом кололо його в грудях і нападали часом млості, а з-під руки, якою він затуляв рану, стікало щось тепле й мокре.

«Аби лиш перебігти отеє місце… аби лиш перебігти, і все минеться… нічого лихого не буде…» – блукали думки в його голові, і він біг, напружуючи останні сили, аби не відстати від Соломії.

Врешті він почув, що мліє.

– Стій… не можу… – шепнув він, опускаючись додолу.

– Що тобі? – опритомніла молодиця, схилившись над ним.

– Крові багато витекло… – насилу вимовив Остап.

– Тебе зранено? Де? – скрикнула Соломія, опускаючись перед ним на коліна та намагаючись розглянути рану.

Але було темно, як у льоху. Не видно було навіть комиша, що стирчав густо, мов жито на ниві, круг них.

– Де тебе зранено?

– Отут, під серцем.

Соломія провела рукою по його грудях і намацала мокру й липку сорочку. Остап скрикнув од того дотику.