Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 456

Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! – чути було чимраз ближче.

– Я зараз! Я зараз! – шептала Регіна, скочила до своєї спальні і почала надягати шубу.

Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! – лунало крізь рев вихру на вулиці ось-ось під її вікнами.

– Іду, йду! – мовила вона зовсім успокоєна і, не гасячи світла, не замикаючи на ключ дверей, вийшла з покою. Пішла за голосом. Сніг сипав, крутився, засипував очі, запирав дух у грудях. Ноги грузли по коліна. Регіна йшла, поспішала за гуком тарабана. Вкінці вона наблизилася до нього настільки, що побачила на яких десять кроків перед собою високу згорблену стать тарабанщика, що, б’ючи праниками по балії, йшов звільна, борючись з вітром і бродячи в сипкім снігу. Він ішов, не озираючись, просто наперед, дихав важко, так, що в хвилях, коли паузував барабан, навіть крізь шум хуртовини чути було його важке сапання.

Ідучи за Бараном усе в однаковім віддаленні, Регіна відійшла, може, на сто кроків від свойого дому. Коли б була обернулася тепер, не була б побачила не то дверей – ані ґанку, ані хвіртки, ані навіть жовтих плям, що падали на вулицю з освітлених вікон. Снігова курява була занадто густа. Але дві мужеські постаті, що надійшли з противного кінця вулиці, побачили ті жовті плями.

– Чи я не казав? Стальський не спить іще! Ади, у нього світиться. Ввійдімо до нього! – мовив Шварц, ведучи попід руку Шнадельського, що, загорнувшися в свій довгий плащ і закотивши ковнір угору, йшов згорблений, мов опираючись.

– І чого ти тягнеш мене? – мовив він. – Чого нас тут треба так пізно?

– Треба, треба! Ти вже здайся на мене! – мовив Шварц і відчинив хвіртку.

– Але ж я чую себе недобре, тремчу, мене б’є пропасниця!

– Нічого! Се ж кождий зрозуміє, що ти змерз, простудився. А до розмови можеш не мішатися. Здайся на мене!

– Подивляю тебе! – мовив Шнадельський, цокочучи зубами. Шварц тим часом ввійшов на ґанок, застукав до дверей, а не чуючи ніякого голосу з нутра, взяв за клямку. Двері відчинилися. Вони були незамкнені.

– Ов, а се що таке? – мовив він, обертаючися до Шнадельського, відчинив двері і ввійшов до покою.

– А! – вирвалося з його горла, а потім він став на місці як вритий.

– Що там? – запитав Шнадельський і ввійшов також до покою, зирнув і, вхопившися руками за одвірок, занімів. Довгу хвилю стояли оба, не можучи здобутися на слово. Мертве лице Стальського з примерзлим на ньому окриком болю лежало на долівці; вишкірені зуби, вибалушені очі й заціплені кулаки надавали сьому лицю вираз якоїсь страшної дикості і жорстокості.

– Що тут сталося? – перший прошептав Шнадельський, обертаючися до Шварца.

– Укоськали його, – мовив Шварц, поборюючи своє зворушення.

– Але хто?

– Можливо, що вона. А може…

Він задумався.

– Може, хто?

– Може, Рафалович.

– Рафалович?

– Так. Щоб помститися за зроблений йому скандал.

– А в такім разі де ж вона?

– Поглянемо.

І Шварц заглянув до Регіниної спальні.