Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 440

– Ви вгадали, – мовила вона. – Я прийшла просити у вас поради й помочі.

– Що ж там у вас сталося?

– Не сталося ніщо надзвичайне, але те, що діється день у день, раз у раз, те вже перейшло міру мойого терпцю. Я не можу довше жити з ним. Мені лишалося або одуріти, або самій собі смерть заподіяти, або…

Вона урвала і знов пильно, тривожно почала вдивлятися в Євгенієве лице, немов силкувалася там вичитати собі засуд на життя чи на смерть.

– Або розірвати те ненависне подружжя, – мовив спокійно Євгеній. – Ви повинні були зробити се давно.

– Я постановила зробити се тепер.

– І прийшли до мене за порадою в тій справі?

– За порадою? – з зачудуванням перепитала Регіна. – Якої ж тут іще поради треба?

– Ну, я думаю… законний розвід – се така справа…

Регіна перервала його слова голосним, гірким сміхом.

– А, так, то ви думаєте про розвід! А, правда, ви правник, адвокат! Адвокатський інтерес поперед усього.

– Перепрошаю вас, пані, коли я хибно зрозумів вашу інтенцію, але я справді так зрозумів її. Коли пані мають який інший намір, то прошу сказати його мені.

Регінине лице поблідло ще дужче, її губи задрожали, і, похиливши голову вниз, вона мовила ледве чутно:

– Ні… я не маю вам ніщо більше сказати… я справді хотіла… тілько… про розвід…

І, закривши лице руками, вона почала гірко ридати. Євгеній зрозумів, що у неї тяжить щось на серці, чого вона не хоче сказати, і, взявши її холодні руки, почав розважати її.

– Але ж, пані, бійтеся Бога! Що ви робите? У вас щось тяжить на серці. Скажіть! Коли тілько моя змога допомогти вам, я готов усе зробити для вас.

Регіна злегка відняла свої руки від нього і знов закрила ними лице і плакала. Євгеній не знав, що робити, і постановив ждати спокійно, аж вона втишиться. Та ось нараз вона відняла руку від лиця, витерла хусткою очі й уперве підняла їх твердо і рішучо на Євгенія.

– Даруйте, пане, – мовила. – Я дурна. Се я останок своїх молодих дурощів утопила в тих сльозах. Сталося, і годі про се. А коли се сталося, то властиво… властиво, я не маю вам що більше сказати.

– Говорите, пані, загадками, яких я не вмію відгадати, – мовив Євгеній. – І робите мені велику прикрість тим браком довір’я.

– Браком довір’я? Я до вас?… Ну, коли вже на довір’я зводите річ, то нехай! Скажу вам по правді, що мене привело до вас. Тепер я знаю, що се була ілюзія, що, позбуваючись її, я позбуваюсь… ну, та що там! Пропало. Так знайте, я йшла до вас, щоб не вертати більше до свойого мужа, щоб вирватися з того пекла, яким було для мене дотеперішнє життя, щоб віддатися вам, бути вашою наймичкою, невольницею, чим хочете – тілько щоб не вертати назад там… до того…

– Пані! – скрикнув Євгеній, вперши в неї зачудувані очі.

– Не дивуйтеся і не лякайтеся! Тепер я знаю, що се була дурниця, моя глупа ілюзія. Від першої хвилі, коли я ввійшла сюди, коли почула ваш голос, я зрозуміла, що для мене все пропало, що у вашім серці згасло те полум’я, при якому я хотіла огріти своє серце.