Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 420
Iван Якович Франко
– Не можу, пане старосто! – рішучо мовив Євгеній.
– Чому не можете?
– Важні справи наспіли тепер у повіті, треба обговорити їх, пояснити народові.
– Думаєте про реформу каси?
– Між іншим і про се.
– А якби я власне задля сього заборонив се віче?
– Задля сього?
– Так, щоб не викликати в повіті роздразнення.
– Але ж ся справа вже тепер викликає роздразнення, а коли віче буде задля сього заборонене, то весь народ готов сказати, що політичні власті покривають некоректне поступування ради повітової. Чи се причиниться до вспокоєння повіту, пан староста осудять самі найліпше.
– Прошу мене не вчити! Я знаю, що роблю, і заявляю вам, що ваше віче не відбудеться.
– Чи се формальна заборона? – запитав Євгеній, встаючи.
Пан староста був невдоволений із себе, що так вихопився і, схилившися над своїм бюрком, почав перебирати якісь папери, бурчачи щось під носом. Вкінці переміг себе.
– Н-ні. Резолюцію дістанете на письмі. До побачення.
– Моє поважання!
Євгеній уклонився і вийшов. А коли пролунали його кроки і за ним замкнулися двері старостинського передпокою, пан староста написав кілька слів на урядовій півчвертці паперу, подзвонив на возного і, подаючи йому сей папір, мовив остро:
– Зараз бігай до Мотя Парнаса! Се для нього визвання. Нехай зараз прийде сюди!
Мотьо Парнас був властитель заїзду, у якого Євгеній наняв був шопу, де мало відбутися віче.
L
Другого дня пополудні до Євгенія прибіг Мотьо Парнас і, кладучи перед ним на столі п’ятку, мовив якось несміло:
– Перепрошаю пана меценаса…
– А вам що, пане Парнас?
– Звертаю пану завдаток.
– Завдаток?…
– Ну, адже пан меценас дали мені завдаток на винайм…
– Ну, так що ж з того?
– Звертаю пану завдаток. Не можу пану винаймити.
– А то чому? Чи вам ціна занизька?
– Е, що ціна! Чи я з паном меценасом торгувався за ціну? Що пан дали, то я взяв.
– Ну, так чого ж не стало?
– Знають пан… боюся… знають пан, то деревляна шопа… там буде багато народу… з люльками, цигарами… не дай Боже нещастя…
– Але ж, пане Парнас! З люлькою ані з цигаром нікого не пустимо.
– А все-таки я боюся. Знають пан, то стара халабуда… Ану ж завалиться…
Євгеній зареготався.
– Ну, а може, ще земля не витримає та затрясеться, що?
– Бодай пан здорові жартували! Ну-ну! Але я прошу взяти назад завдаток. Бігме, не можу винаняти!
– Не можете? Чому?
– Що я пану буду говорити, – мовив жид, моргнувши хитро. – Пан і без того знають.
– Староста заказав?
– Я того не говорю.
– Але не перечите. Ну, а якби ви не послухали заказу?
– Ах, пане меценасе! Як же я можу? Адже я бідний чоловік. Пан староста і пан комісар можуть мене знищити. Дуже мені жаль, що не можу пану меценасові служити, але, бігме, не можу – бігме, не можу!
Євгеній узяв свій завдаток і, попрощавшися з Парнасом, пішов у місто шукати іншого локалю на відбуття віча. Він мав таке чуття, як чоловік, що в пітьмі натрафить на стіну і не знає, де й як її перелізти або обійти.
Переходячи попри Вагманів дім, Євгеній побачив здалека, як перед звісною йому хвірткою стояла бричка, запряжена парою шпаків, а в хвіртці стояв Вагман, раз у раз кланяючися графові Кшивотульському, що про щось ласкаво толкував із ним. Та поки Євгеній наблизився, граф щиро стиснув руку Вагмана, сів на свою бричку і за хвилю щез, лишаючи за собою легеньку куряву змерзлого снігу.