Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 411
Iван Якович Франко
– Дві каси, – поправив Євгеній.
– Ну, що там дві! Одна вічно порожня, на те й зоветься панська. А друга хлопська. Отсю касу пан маршалок хоче взяти зовсім у свої руки, перемінити на панську, взяти з неї всі гроші і сплатити мої папери.
Євгеній чув досі про реформу хлопської каси, але не так докладно, як тепер. Він чув, що справа приготовується в раді повітовій, а виділом повітовим уже майже ухвалена. Аж тепер йому стало ясно, що се за реформа, і він постановив собі, не тратячи часу, перегородити премудрий план пана маршалка. Він устав, даючи Вагманові знак, що їх розмова скінчена. Вагман устав також.
– То пан меценас стоять при своїм? Не хочуть купувати Буркотина?
– Не можу, пане Вагман. Я бідний чоловік.
– То байка.
– Ні, не байка. І хочу помагати бідним.
– Маючи маєток, зможете ліпше помагати їм.
– Не вся сила в маєтку.
– І в фундаменті не вся сила дому, а проте без фундаменту дім не буде стояти. Пане меценасе, вірте мені! Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів, поти ви не є жаден народ, а тілько купа жебраків та невольників.
– Ну, а ви, жиди, – відповів Євгеній. – У вас і міліонерів, і дідичів, Богу дякувати, досить, а скажіть, що ви в Галичині, народ чи не народ?
Вагман прикусив губи і махнув рукою.
– Ет, що то про се говорити! Значить, не хочете робити інтересу зо мною?
– Ні, пане Вагман. Для себе ні.
– В такім разі кланяюсь. А якби я чим міг вам служити…
– Розуміється, розуміється! Знайду дорогу до вас так само, як ви знайшли до мене.
XLVIII
В найближчий торговий день Євгеній, відбувши в суді кілька термінів, поспішав коло дванадцятої до своєї канцелярії. Він мав намір зараз же піти на місто, заглянути до заїздів, де ставали околичні священики, приїздячи до міста на торг, і пошукати о. Зварича та о. Семеновича, що разом із ним мали бути референтами на вічі, а поки що були членами вічового комітету. Входячи до канцелярії, він, на велику свою радість, застав у ній обох сих панотців.
– А, вітайте, гості! – мовив він радісно, стискаючи їх руки. – Я, власне, хотів бігти до міста шукати за вами. Чудово, що так стрічаємося! Прошу зо мною, прошу нагору, зробимо «кратчайший глагол».
– Та ми також з таким самим наміром прибули до пана меценаса, – мовив о. Зварич з якимось заклопотанням у голосі. Але Євгеній не зважав на сей невеселий відтінок у його тоні і, давши наборзі деякі вказівки свойому конципієнтові, що толкував про щось з цілою купою селян, вибіг за панотцями до сіней і попровадив їх на поверх до свойого приватного помешкання.
– Прошу сідати! Може, цигарко, отче добродію? Прошу! Ну що ж там чувати з приготуванням до нашого віча?
– Та що ж би? Заповідається незле. Селяни всюди приймають вість про віче з великою радістю. Можна надіятися численної участі, – мовив о. Семенович.
– Прийдуть, прийдуть! – додав журливо о. Зварич.
– Чудово! Чудово! Се найголовніше.
– Не знаю, чи найголовніше, – ще сумніше мовив о. Зварич.
– Хіба вам здається, що ні? – живо запитав Євгеній.
– Я думаю: легше стягнути купи народу, а трудніше їм сказати щось мудрого, повчити їх…