Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 24

Назар. Хiба ж я його не просив, хiба ж не ставав перед ним на колiна! Адже ти бачила?

Галя. Бачила, ти просив… Назаре, вiн мiй батько,

Назар. Лучче б не знать такого батька.

Галя. Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мiй милий, мiй чорнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що покинула… Поцiлуй же мене, мiй соколе ясний, орле мiй сизокрилий. (Обнимаются и целуются.)

Назар. О, моя радiсть, мiй сон чарiвний! Не журись, серденько. Скоро ми полетимо так, що не дожене нас i вiтер. А нiч-то, нiч! Неначе празникує наше щастя. Тиха, свiтла, як твої яснi очi. Ти не боїшся? Побудь тут одна. Я пiду подивлюсь на дорогу.

Галя. Нi, не боюсь.

Назар. Чого ж ти знов зажурилась?

Галя. Так, нiчого. Я згадала покiйницю няньку. Вона менi розказувала, що в сiй корчмi давно який-то запорозький старшина ночував, а на другий день найшли його в Тясминi; i що тут Богдан зустрiчав сина свого Тимофiя, як козаки везли його з Молдавiї, покритого червоною китайкою; i що тут запорожцi вирiзали жидiв. З тiєї години нiхто в їй не жив: усе нiччю ходять мертвi жиди… Ух, як страшно тут!

Назар. Тобi твоя нянька Бог зна чого наговорила.

Галя. Вона божилась, що правда. Не ходи, лучче останься зо мною, або ходiм обоє. Менi важко i на минуточку розрiзниться з тобою.

Назар. Я не пiду… Ти не змерзла?

Галя. Нi, твоя шапка така тепла. (Снимает шапку с ног и целует.) О, моя мила шапка! Надiнь її: i ти замерз.

Назар. Надiнь ти. Я подивлюсь на тебе, яка ти в козацькiй шапцi. (Она надевает шапку. Назар любуется.) Чудо! Чорнi уси, шаблю дамаську, пiстоль за пояс – i козак хоч куди. (Целует ее.) Козаче мiй чорнобривий!

Галя (надевает ему шапку). Отак краще! Постiй, я пришпилю стьожку. Знаєш, як на весiллi бува у молодого?

Назар. Се ти ще й завтра зробиш…

Галя. Ох, стривай! Я й забула. Адже я таки взяла з собою i хустку, що для тебе вишивала. (Вынимает из-за пазухи белый, шитий красним шелком платок и подает Назару.) Що, хороший? Я сама вишивала i грошi на шовк сама заробляла.

Назар. Спасибi, серце моє.

Галя. Чи не заспiвать оце пiсню про хусточку, що я в Чигринi у дядини чула?

Назар. Коли весела, заспiвай.

Галя. Нi, не весела, та менi сидiть уже остигло. Слухай же. (Выходит на край сцены.)

Назар стоит задумавшись.

Галя. Чого ж ти зажурився? То не треба було б i спiвать…

Назар. Нiчого, серце моє. Возьми свою хустку. (Подає їй хустку.) Завтра знову подаруєш.

Галя. Нащо вона менi? Розiрви, коли вона тобi нелюба; я другу вишию. (Печально.) Тiльки не знаю, коли. (Плаче, помовчавши.)

Назар. Не плач, моє серце. Дивись, я не журюся.

Галя. Не журишся? А чого ж ти плакав? Ти щось знаєш, та не хочеш сказать. Скажи ж, мiй голубе, мiй орле сизокрилий, скажи, моє серце!

Назар. Знаю, знаю, моя голубко, що я найщасливiший на свiтi.

Галя. Ба я щасливiша за тебе Нiколи ж не буду спiвать про хустку; цур їй!

Назар. Я тебе вивчу другу, веселу-веселу та хорошу.

Дивляться одно на другого i цiлуються. Хома i Стеха крадуться iз-за стіни.