Читать «Морські пригоди «Зоряного мандрівника»» онлайн - страница 87

– Вона схожа на світло, – пояснив Каспіан.

– Точно! – кивнув Рипічип. – Світло! Світло, яке можна пити. Може, ми вже підійшли до самого краю світу.

Запала коротка мовчанка, потім і Люсі опустилася на коліна й схилилася до відра.

– Яка смачна! – промовила вона. – І така… міцна. Нам тепер, певно, і їсти не захочеться.

І тоді вже всі, хто був на борті, по черзі напилися тієї незвичайної води, а потім ніхто довго ще не промовляв ані слова, так усім стало добре. Далі всі помітили й інше: як ви пам’ятаєте, з того часу, як корабель залишив острів Раманду, навколо весь час було забагато світла. Сонце було завеликим (хоча й не дуже спекотним), море – надзвичайно яскравим, і навіть повітря навколо наче сяяло. Світла не стало менше, а можливо, й навпаки, але всі тепер переносили це набагато легше. Їм зовсім не боляче було дивитися на сонце, навіть не кліпаючи. Обличчя їх сяяли, а з ними дедалі яскравішими та світлішими ставали і палуба, і вітрила, і кожен канат на кораблі. А наступного ранку з-за обрію вийшло сонце – та яке сонце! У п’ять чи шість разів більше за звичайне, і на його тлі було видно кожне пір’ячко величезних білих птахів, що летіли зі сходу.

До вечора, доки настав час вечері, ніхто не зронив ані слова (але сама вечеря, власне кажучи, і не знадобилася, бо після тієї чудової води їсти нікому не хотілося). Тут Дриніан зауважив:

– Нічого не розумію: вітру немає зовсім, вітрило обвисло, вода в морі гладенька, мов у ставку, а ми летимо уперед так стрімко, немов нас жене шалений шквал!

– Я теж це помітив, – підтвердив Каспіан. – Мабуть, нас підхопила сильна течія.

– Гм, – гмикнув Едмунд. – А що, коли на краю світу на нас чекає прірва, і нас несе просто до неї?

– Ти хочеш сказати, – замислено мовив Каспіан, – що нас може виплеснути за край?

– Так-так! – пожвавився Рипічип. – Саме так я собі все й уявляв: світ – то великий круглий стіл, і води усіх океанів безперервно стікають з його країв. І ми на мить затримаємося на краї, поглянемо униз – і полетімо униз швидше й швидше!

– А що ж, по-твоєму, на нас внизу чекає? – спитав Дриніан.

– Може, країна Аслана, – припустив миш, і очі його заблищали. – А можливо, ніякого «низу» зовсім і немає і наш політ триватиме цілу вічність. Але що б там не виявилося – хіба не чудово хоч на мить затриматися на самому краю світу й подивитися вниз?!

– Послухайте, – виголосив Юстас. – Цього не може бути. Адже світ круглий – я хочу сказати круглий, неначе м’яч, а не круглий, як стіл.

– Наш, може, і круглий, – відповів Едмунд. – А цей?

– Стривайте-но! – вигукнув Каспіан. – Ви хочете сказати, що ваш світ – круглий, а ви мені ніколи нічого про це не казали?! Як це так?! Колись я чув казки про такі світи, і казки ті мені дуже подобалися, хоч я ніколи не вірив, що таке може бути насправді. Але мені завжди хотілося, аби вони виявилися справжніми, мені усе життя хотілося жити саме в такому світі. Я все за це віддав би! Чому, чому ви можете потрапити до нашого світу, а нам у ваш – шлях заказаний. Коли б я тільки міг… Це, мабуть, чудово – жити на кулі! А вам доводилося бувати у тих місцях, де люди ходять униз головою?