Читать «Морські пригоди «Зоряного мандрівника»» онлайн - страница 84

Та невдовзі вона припинила споглядати назад, бо те, що вона побачила попереду, виявилося набагато цікавішим. Дорогою, що, певно, уже піднялася на вершину пагорба і, не згинаючись, рівно линула вперед, снували туди-сюди крихітні темні цятки. А невдовзі їй в очі впало щось неймовірно чудове, горбкувате, зубчасте, перлинного кольору (чи, можливо, то був колір слонячої кістки), яскраво (наскільки взагалі було можливо у воді) осяяне сонячним світлом. Корабель саме проходив над ним, тож Люсі спочатку і не розгледіла, що то воно таке. Але все встало на свої місця, щойно вона побачила його тінь. Сонячне світло падало з-поза спини Люсі, тож химерна тінь лягала перед нею. І тоді вона побачила вежі, шпилі, мінарети й куполи.

– Ти ба! Та це ж справжнє місто чи, можливо, великий палац, – здивовано пробурмотіла Люсі. – Дивно, чому це вони побудували місто на вершині високої гори?

Уже набагато пізніше, коли вкотре обговорювали з Едмундом свої дивовижні пригоди, вони нарешті зрозуміли вірогідну причину такого розташування. У морі що глибше спускаєшся, то холодніше та темніше стає навкруги. І саме там, на великій глибині, у холодному мороці живуть найстрашніші морські чудовища: Архітеутис, Морський Змій і Кракен. Тому саме западини (чи підводні долини) є найнепривітнішими та найстрашнішими місцями морських глибин. Тож для морських мешканців долини – це те саме, що і для нас гори, і навпаки. Тільки на узвишшях, чи, як ми кажемо, на мілині, вони почуваються у теплі та безпеці. Хоча відчайдушні морські мисливці та відважні лицарі часом спускаються у низини в пошуках пригод, хто з них не мріє повернутися додому, на височину, де на них чекає спокій та перепочинок, повага та порада, а також різноманітні турніри, танці та пісні.

Вони вже проминули підводне місто, а морське дно підіймалося й підіймалося. Тепер лише кілька сотен футів відділяло корабель від залитого сонцем дна. Дорога зникла. Під ними пролітала схожа на парк рівнина, рідко поцяткована яскравою рослинністю. А потім – Люсі мало не завищала від радощів – на рівнині показалися люди.

Людей було близько двадцяти і всі вони сиділи верхи на морських конях. Так-так, не на тих крихітних кониках, що їх можна побачити в музеї зоології, а на великих підводних звірах, набагато більших за самих вершників. Люсі подумала, що то були, певно, знатні вельможі, бо шоломи їхні виблискували золотом, а за спинами розвивалися за течією накидки зі смарагдової та помаранчевої тканини.

– Ой, як невчасно ці рибки! – вигукнула Люсі, коли зграйка товстеньких рибок пропливла біля самої поверхні й затулила від неї морських людей. Але тут сталося несподіване: звідкілясь з’явилася невелика, але дуже зубаста незнайома Люсі риба, що прудко схопила одного товстунчика й зникла в глибині. Морські вершники спостерігали за цим і, як здалося Люсі, про щось весело перемовлялися. Зубаста хижачка попливла просто до них, і назустріч їй з їхнього боку показалася інша, мов дві краплі води схожа на першу. І Люсі готова була посперечатися, що ту другу рибу послав вперед високий морський мешканець, що сидів на морському коні в центрі групи і що перед тим він тримав її чи то в руці, чи то на зап’ясті.