Читать «Остання битва» онлайн - страница 78

– А це часом не країна самого Аслана? – припустився Тіріан.

– Принаймні, не та країна, яку бачила я з вершини тієї гори, що далеко на сході, за межами світу, – відповіла Джил. – Я знаю, бо бачила її на власні очі.

– Якщо вас цікавить моя думка, – мовив Едмунд, – якщо мені це щось нагадує, то нагадує саму ж Нарнію. Ті гори попереду, за якими постають іще більші гори зі сніговими шапками, – здається, ми бачили схожий краєвид, коли милувалися з західного кордону Нарнії горами, що за великим водоспадом.

– Гори справді схожі, – озвався Пітер. – От тільки ці гори значно вищі.

– А як на мене, то не дуже вони і схожі, а якщо і схожі, то аж ніяк не на західне пасмо, – мовила Люсі. – От подивіться-но – он туди! Ті зелені пагорби, порослі лісом, за якими майорять блакитні гори, хіба не схожі вони на північні кордони Нарнії?

– Навіть не те, що схожі, – відповів Едмунд, коли придивився пильніше, – а то вони і є! Он, бачте, гора Олвін за двома верхівками, а ондечки – гірський перевал до Древляндії.

– І все ж, – роздумливо простягнула Люсі, – бути схожим не означає «бути тим самим». Ці гори дуже схожі на ті, але вони інші. Вони яскравіші, вони й вищі, вони й далі від нас, ніж були, якщо мені не зраджує пам’ять, а до того ж вони… вони…. Якісь на диво… бракує слів…

– …справжні, – стиха промовив лорд Діґорі, ніби розмірковуючи сам із собою.

Тут почувся шурхіт могутніх крил – то в небо здійнявся орел Гострозір. Закинувши голови, усі супроводили його поглядом, доки він не перетворився на темну цяточку у яскравій блакиті; цяточка зробила широке коло та, наче камінь, полетіла до землі. У тих, хто стояв унизу, аж серце зайшлося. Та не встигли вони злякатися за птаха, як орел знов розправив крила та за мить опинився на землі.

– Королі та королеви! – не став випробовувати їхнє терпіння він. – Усі ми дивилися та не бачили. Не бачили того, що перед нами. І тільки зараз настає прозріння. Зверху, з небес, я бачив усе: а бачив я й Вересилію, країну йотунів, та Боброву греблю, та велику ріку, і навіть королівський замок Кейр-Паравель – він так само виграє баштами на березі Східного моря. Нарнія – не вмерла. Ось вона, Нарнія!

– Але як так може бути? – здивувався Пітер. – Бо сказано було Асланом, що ми, старші діти, занадто дорослі, аби повернутися до Нарнії! А ми – тут…

– Дійсно, – підхопив Юстас, – тим паче, що всі ми на власні очі бачили, як над Нарнією згасло сонце.

– А до того ж, – додала Люсі, – тут усе якесь інше! То ж за ким правда?

– Правда за орлом! – раптом почувся голос лорда Діґорі. – Послухайте, Пітере, коли Аслан казав, що ви – занадто дорослі, аби повернутися до Нарнії, він мав на увазі ту Нарнію, де ви були і яку ви уявляли у своїх мріях. То була Нарнія ваших мрій. А мрії, як відомо, народжуються, сяють та згасають. Омріяна вами Нарнія, якщо завгодно, була лише тінню справжньої Нарнії, яка завжди була і завжди буде, – і ось вона перед очима; там само, як і весь наш світ, зі старою доброю Англією й усім, що в ньому є, – то лише тінь, що її відкидає якась маленька частка того, що є справжнім світом Аслана. Тож не треба сумувати за Нарнією, яку ти знала, Люсі. Усе, що було в ній доброго, і все, що було для тебе важливим, у тій, колишній, Нарнії, усе до останньої дрібної тваринки – усе потрапило сюди через ті, на перший погляд звичайні, двері. Що ж до різниці, то вона, звісно, є: така ж, як між справжньою річчю та тінню, що вона відкидає, як між життям наяву та про нього уявою.