Читать «Остання битва» онлайн - страница 76

Мій шлях пролягав серед духмяних трав та розмаїття квітів, поміж дерев, на яких набиралися соків плоди. А я йшов і йшов, коли переді мною постали дві скелі. А між ними – одна-єдина вузька стежина. Саме тут я і зустрів його, Великого Лева.

Спритністю він не поступався страусу (якщо відомо вам, яким спритним бува той птах), розмірами – слону; а грива його була схожа на водоспад зі щирого золота, а очі – як золото в тиглі. І був він страшнішим за палаючу гору Лагор на заході від Ташбаана та прекраснішим за все, що існує у світі, – так троянда, що розквітла, прекрасніша за пил пустелі. І вирішив я: ось і прийшов мій смертний час, бо Леву, який є втіленням усіх чеснот, либонь, відомо, що все своє життя слугував я Ташу, а не йому. А втім, краще вже побачити все те, що я побачив, а наприкінці шляху зустріти Лева, аніж прожити усе життя – нехай навіть і тісроком усього світу! – і померти, нічого не побачивши і не зустрівши Лева. Так вирішив я і приготувався до смерті. А Лев нахилив золотаву голову, лизнув мене у чоло та мовив:

– Сину мій, я радий, що ти прийшов до мене!

Я ж відповів:

– На жаль, повелителю, не можу я бути сином тобі, бо не тобі я слугую, а Ташу.

Він же мовив:

– Чадо моє, щиро слугуючи Ташу, ти насправді слугував мені.

Тоді, побажавши більше мудрості та розуміння, подолавши острах свій, я кинув виклик славетному, кажучи:

– Господи, хіба ж виречене мавпою то є істина, наче ти і Таш є суть єдине?

І загарчав той так, що полягла трава, та гарчав він не на мене. І ось що він сказав мені:

– Неправда то! Ми різні й різні настільки, що одне одному супротивні: немає і бути не може доброго вчинку, що зроблено в ім’я Таша; так само, як і немає і бути не може лихого вчинку, скоєного в ім’я моє. Ось чому людина, яка, хай навіть і присягнулася Ташу, робить добрі вчинки – то робить вона їх не заради нього, а в ім’я моє, і саме мені віддавати їй по ділах її. Якщо ж хто, прикриваючись моїм ім’ям, вчиняє зле, то нехай би як не присягався він мені, а вчинками своїми він слугує Ташу, а коли так, то кому ж і судити його, як не тому, кому догоджав він ділами своїми. Чи зрозумів ти мене, чадо моє?

– О Господи, – відповідав я на те, – як не зрозуміти тебе, бо істину ти кажеш; та заради ж тієї істини, мушу зізнатися, що всі дні життя свого прагнув я зустрічі з Ташем.

– Любе чадо моє, – мовив у відповідь той, кого я зустрів, – якби ти прагнув зустріти мене, твій шлях не був би таким звивистим та довгим. Та врешті-решт кожен знаходить те, що насправді шукає…

І відчув я, як диханням своїм втамував він дрижання рук та ніг моїх, і я знову твердо стояв на ногах. А потім провістив він, що ми зустрінемося знов і що путь моя лежить далі вперед та вглиб, а з тим обернувся на золотий вихор та щез.

…Ось вам, ваші королівські величності, і вся моя оповідь. Відтоді я й блукаю цими дивними землями в пошуках його, а щастя, що переповнює мене, таке велике, що навіть забирає сили, як та кровоточива рана. Та великим я вважаю дивом, що назвав він мене «любим чадом своїм», а насправді я лише пес нікчемний…