Читать «Лист незнайомої» онлайн - страница 254

Стефан Цвейґ

– А це справді «Антіопа»? – розгублено пробурмотів він, на що я відразу ж відреагував і квапливо вихопив у нього з рук порожній листок, а тоді заходився захоплено описувати гравюру, яка і в моїй пам’яті зберігалася з усією точністю деталей.

Обличчя сліпого знову засяяло, невпевненість зникла. І чим більше я вихваляв, тим помітніше розквітали у цьому грубуватому покаліченому старому доброзичливість і щирість, глибока і наївна радість.

– Нарешті я маю справу з фахівцем, з людиною, яка усвідомлює вартість моїх папірців. Ви завжди з недовірою ставилися до того, що я всі гроші витрачав на свою колекцію, і це правда: усі шістдесят років я не дозволяв собі ні вина, ні пива, ні тютюну, не їздив нікуди, не ходив до театру, не купував книг. Усі гроші відкладав на ці картинки. Але побачите самі – коли мене не стане, ви будете багатими, найбагатшими у цілому місті, такими ж, як найбагатші дрезденці, тоді ви зрадієте, що я був таким божевільним. Але, поки я живий, ні один папірець не буде винесено за поріг – спершу мають винести мене, а потім уже мою колекцію.

А його рука при цьому ніжно погладжувала давно спорожнілі папки, ніби щось живе. Це було жахливо, але водночас зворушливо, бо за весь час війни я ні разу не спостерігав виразу справжнього щастя на котромусь із німецьких облич. Поряд із ним стояли дружина і донька, дуже схожі на постаті однієї з гравюр відомого німецького майстра, де жінки прийшли до гробу Спасителя, щоб із жахом і водночас із глибоким радісним екстазом вірних побачити, що камінь відсунуто, а гріб порожній. Так і ці передчасно постарілі, виснажені і нещасні провінціалки стояли, мов зачаровані, і спостерігали за дитячою радістю старого – вони самі не знали, сміятися їм чи плакати. Такої зворушливої картини мені ще не доводилося бачити. Але старий ніяк не міг насититися моїми похвалами і знову й знову перебирав свої папки, жадібно вслухаючись у кожне моє слово. Тож для мене стало неабиякою полегкістю, коли папки нарешті відсунули набік і на столі з’явилася кава. Але моє зітхання, полегшене і повне докорів сумління, було дрібницею у порівнянні з бурхливою радістю старого, який ніби помолодшав років на тридцять! Він розповідав історії про те, як купував екземпляри своєї колекції, як натрапляв на несподівані знахідки, а потім самостійно, відмовляючись від сторонньої допомоги, знову брав у руки ту чи іншу папку і шукав потрібне зображення. Його радість нагадувала алкогольне сп’яніння. А коли я сказав, що мушу вже йти, він перелякався, почав тупотіти ногами, як ображена дитина, і кричати, що так не можна, я ж не подивився ще й половини. Жінкам ледве вдалося переконати його не затримувати мене довше, щоб я не запізнився на свій потяг.