Читать «Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде...» онлайн - страница 17

Ми не пропустили жодного вечора».

«Передзвонив мій міністр оборони. Вибачався. Мляскав губами. Сказав, що готовий до відставки. Попередні дані голосування у військах невтішні: Яна та Артур обійшли усіх. Я – на п’ятому.

Армія – це ще не Україна! То більше, я з тріском турнув попереднього, Яниного міністра. Він не віддав моєму синові шість гектарів землі і порожні казарми розформованої частини в Одесі. Сам син Президента приходив до нього, а воно сказало: «Якби це моє майно – я б тобі подарував. А воно – державне. Не можу. Так і передайте своєму татові». Здається, так він сказав. Синові Президента. Воно не може, бачите. То який же ти міністр, якщо не можеш вирішити такої дрібниці? Хотів заробити собі політичний капіталець. Не вдалося. Ми цю історію перевели в режим «шепоту». А новий міністр не встиг «розкрутити» армію під мене, першого патріота при владі.

Ні, після перемоги треба все радикально міняти. Міністри в уряді – сірі і злодійкуваті. Президентська вертикаль – некерована. Все це результат моїх генетичних національних рис – доброти і довірливісті.

Міняти! Міняти все після перемоги. Якщо перемагаю в першому турі, то починаю вже завтра. Міняти! У мене є воля! Вистачить на всіх!

Чуєш, свята Оранто! Є! І вистачить на всіх!

– Ти ж це казав ще до коронації. З усіх амвонів…

Обіцяв народові різкі рішення, радикальні заходи:

Заповнити тюрми злодіями.

Взяти під контроль скоробагатьків.

Припинити політичні сварки між своїми, патріотами.

Зробити одну помісну церкву в Україні.

Офіційно позначити кордони держави.

Зробити військо професійним, щоб знову не виходили під Крути юні ліцеїсти і поети.

Вступити до Європейського товариства.

Ну, не вдалося, не вистачило часу, всього п’ять років… А головне – моє бездарне, малоросійське оточення… Постійні зради… Янаконда…

– А хто тобі їх добирав?

Та замало в Україні чесних, патріотичних людей, Покровонько. Дуже мало, Оранто. Ой, як мало! Грузинський президент, мій друг Нодар, по закордонах визбирує собі урядовців, а я мушу набирати зі своїх, тутешніх.

– Чого тобі ще не вистачило, Президенте?

Та годі. Годі дошкуляти мені в таку годину! Чекаємо результату. Все виправимо. Буде ще п’ять років, Пресвятая Богородице. Ти тільки не виховуй нас, а поможи і спаси…»

Попросив, щоб обслуга принесла бутерброди з чорною ікрою та сільським маслом і мороженого сала з часником. Дістав з бару нову пляшку, налив на денце келишка, став перед дзеркалом:

– За тебе, Президенте! За тебе в другій каденції, де допишеш українську історію власною рукою. І Янка піде до свого «хоуму», не заважатиме це зробити, а Покрова підтримає, бо ти мічений нею і її Сином на служіння Україні, – він облущив помаранчу, вдихнув її сласний дух, понюхав пальці, пропахлі помаранчевою шкіркою, і йому стало тепло. Від каміна також…

«Моя мама здогадувалася про все, бо якось, прийшовши із дня народження тьоті Люсі веселенькою, сказала: «Лиш не повтори моєї помилки. Не принеси в подолку… Трішки думай, Насте… В Городищах вже гомонять про тебе. Хтось підгледів. Можеш іти, я сама їм молока віднесу».