Читать «Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде...» онлайн - страница 16

Під час ще минулих виборів: «Я готова у його штабі прати онучі повстанців!» Так, розуму в неї не бракує, але лукавого, отруйного розуму. Усі відразу зрозуміли, що вона не претендує на посаду Президента, але прем’єра – мушу віддати.

Не заперечую: завдяки їй вперше патріоти об’єдналися задля спільної мети. Вперше. І це зробила вона. І набрала тоді для себе мільйони симпатиків. Нічого не скажеш, розумно. Звісно, претендуючи на роль прем’єра. Якби її сьогодні не було – не було б у мене головного конкурента.

З Алігатором я впораюся. Спеціально пробачив йому всі образи, викликав його з небуття – проти неї. Думав, хай б’ються, а я пожну перемогу. Змішала усі плани.

Дехто в моєму оточенні теревенить, що треба було з нею по-доброму домовлятися, не йти на конфлікт…

А що б сказала Ксеня? А що було б у родині? А крім того, вона б тоді легко заробляла бали на президентські вибори. Собі. Не мені.

Викинь це зі своєї мудрої голови, Павле! Не треба! Все було правильно! Я завалю їх обох! Недовго залишилося…

«Щовечора ми бігали до ставка, де я за дня настеляла свіженького сіна з чебрецем, м’ятою, пелюстками півонії та деревієм. В копиці сіна ховала стареньке, але випране і висушене на сонці покривало. Як тільки смеркалося і мама здоювала корову, я несла йому додому ще тепле молоко. Він пив його нахильці із глечика, воно стікало по бороді на засмаглі груди, такі красиві, а тепер і рідні мені. Його ліве око враз моргало мені, і я притьмом бігла додому. На бігу з-під лопаток вилущувалися мої крильця, і я летіла.

Те, що мені розповідали бувалі однокласниці, не можна порівняти з тим, що маю з моїм Павликом. Це – зовсім інше. Це – перехід через рай. Єство провалюється і довго летить, летить, летить у тьмаву, а тоді й зовсім темну прірву. Здається, що вже ніколи не буде дна, що отак летітимеш аж до самої смерті. Але це – смак безсмертя, якщо тобі так медово летіти… Лечу! Лечу. Раптом тобі забиває подих. Ти м’яко торкаєшся пальцями ніг податливого, як шовкова подушечка, дна. Воно відштовхує тебе вгору. І ти знову летиш туди, до світла, до Павла, до запаху сіна з чебрецем і деревієм.

Розплющую очі, і в них вривається синющий струмінь городищенського неба. Ти стрімко наближаєшся до нього, прошиваєш його тілом і влітаєш у затоплений сонцем простір, де співають райські птахи з довжелезними строкатими хвостами, де тебе лоскочуть тлустенькі амурчики, поколюючи тіло іграшковими стрілами…