Читать «Сліди на піску» онлайн - страница 39
Роман Іванович Іваничук
Й немов на підтвердження цих сумних слів, під команду капралів і фельдфебелів вишикувалися сотні голомозих парубків, пролунало фатальне «forwärts!», і ми вирушили на товарну станцію сірими колонами.
Коли наш телятник рушив, Мелитон протиснувся до перекладини в проймі вагона й, відшукавши очима серед натовпу жінок свою Катерину, заспівав:
Катерина тепер уже по-справжньому гірко ридала, та й Мелитон, зігнавши з губів безжурну усмішку, витер рукавом сльозу.
III
Ой, та ви вже, певне, знудилися мене слухати, то хіба підкріпіться трохи, бо моя розповідь буде довга, як бойків світ… Злітайтесь до альтанки, там моя господиня Марина налила в тарілки меду… Ну а мені, моя вірна Марино, налий з тієї он бутлі, що на столику, «михайлик» медовухи, яку я готую за своїм власним рецептом: як вип’єш нині добрий пугар, то аж завтра розбере… Та й піднеси мені, голубко, бо маю вже, слава богу, небезмай дев’ятдесят і вставати не те що не можу, а не дуже хочу. Красно дякую… О, відразу вдарило в голову, і так мені стало файно та розмаїто!.. А навчив мого тата варити мед дід Теодор – був він не з простих, належав до української шляхти гербу «Погоня»; той герб зображав обрубану руку з мечем. Розказував дід, що якийсь там далекий його предок втратив під Грюнвальдом праву руку, проте справно орудував лівою, й за це отримав герб і нобілітацію. Його сестри ткали полотно, продавали й за ті гроші віддали брата до шкіл, а що він був майже двометровий, то забрали його в цісарську двірську сторожу… Але про що я вам оповідав?
Ага… Запакували нас до потяга, і їдемо ми з нашої Коломиї через усю Європу до Відня. Тарабанимося цілий тиждень телятником чи, як полюбляли австріяки називати той потяг, «сорок чоловік, шість коней», харчуємося вутлою комісною паркою, доїдаємо свої домашні запаси й слухаємо безкінечні просторікування Мелитона Небожителя, який не міг, ну ніяк не міг закінчити довгу байку про свого тата, який щороку гнав з Кут до Відня череду бичків на торговицю, через що бував у столиці нашої матінки Австрії частіше, ніж сам Франц-Йосиф, бо найясніший цісар водно райзував світами, а ще полюбляв сірчані купелі в Бадені й Баден-Бадені, де одного разу якийсь французький розбишака зарізав паню цісареву шпіндлем затруєним… Ми були зголоджені, немов той ненажера Балоун із знаменитої книги Ярослава Гашека про бравого вояка Швейка… Але Балоун, скажу вам, був дитиною супроти нашого кріґсколеги з Підгайчиків Федька Мазура, який теж трясся в кутку на нижніх нарах і, бебехатий, немов поросна льоха, наминав без упину курячі ніжки, ковбаси, сальцесон і солонину, ще й відригував, як кнур. Від запаху того м’ясива з наших ротів котилися потоки слини, а випросити в нього бодай крихту їдла ніхто з нас не зумів. Уночі він так голосно спускав газ, що у вагоні вмить змовкав храп… Через це того Мазура наймали потім за харчі то один, то інший фельдфебель, щоб він у його бараку будив серед ночі хропунів, внаслідок чого жовніри виходили вранці на муштру виспані, проте геть зачумлені… Го, як буде час, то я вам розповім одну пригоду, яка трапилася в нашому реґіменті між тим ненажерливим Мазуром і ротмістром Гольдмайстром. То було сміху!..
