Читать «Сліди на піску» онлайн - страница 28

Отже, ми з вами, муравлі, як посланці Господа на нашій планеті, єсьмо відповідальні за гармонію життя на ній; відмінність між нами лише та, що ви те життя засвідчуєте – і тільки, а я, наділений любов’ю до світу, мушу відповідати ще й за зло, яке однаково може знищити і вас, і мене.

Але то ще не відомо: може, в муравлів є теж почуття любові до землі, на якій вони живуть, ми ж про них так само мало знаємо, як ті позаземні істоти, які в цю мить обсервують наше життя – про нас.

* * *

Сонце вже сідає мало не на тому самому місці, де вранці встає, відстань між сходом і заходом звузилась до невеликого проміжку, й моє дороге світило, без якого не можуть обійтися ні я, ні світ, відтіснило з горизонтального кола люту Гіперборею, від котрої безнастанно йде холод і зло, і я на один мент сповнююся вірою, що більше ніколи не впаде сніг на мою землю, а лихо – на голови людям. Та ось зупинилося моє сонце на крайньому рубежі і далі не йде; з печаллю в серці починаю спостерігати, як воно поволі відкочується туди, звідки прийшло, – сонце втомилося, забагато тепла мені віддавши, воно хоче спочити, і я знаю, що доведеться знову перетерплювати довгу й сувору зиму, тож утішаю себе надією, що протягом багатьох куцих днів мене рятуватимуть від зневіри колядки, які прославляють не стужу, не завірюху, а чорнокрилу ластівку та сивую зозуленьку – жодної колядки про зиму не складено, й перемагають вони холодну непросвіть словесним образом весни.

Проте до зими ще далеко, а літо в розпалі – «жде спрагла земля плодотворної зливи», і я з нетерпінням чекаю живлющої грози, яка десь там, на західному прузі, іноді засиніє і розпливеться; розпечена баня неба жорстоко висушує землю, і вона мліє, лінивиться у своїй перестиглій красі: я думаю тепер про те, що без протиставлення тепла і холоду, погідності й забуреності, любові й ненависті пропала б привабливість світу; мені пригадується ліниве існування розімлілих серед вічного літа мешканців екватора і суворий первісний побут пожильців Півночі, які не знають літнього тепла, і стверджую про себе, що благословеннішої за мій край місцини на землі немає, я по-синівськи люблю його, а в припливах любові вчувається мені добрий тихий голос мого Вчителя.

Хто тобі сказав, синку, що я забороняю захоплюватись красою, хіба ти не знаєш моєї туги за зів’ялим листям і моєї радості від того, що на цвіт дрібний в зими сили нема? Але ж нерозлучно межують між собою білий і чорний кольори – на всьому світі і в душі кожної людини, а тому наш слух мусить бути однаково настроєний як на елегії, так і на бойові гімни.

Це правда, Вчителю: хто не задумувався над цією двоєдиною сутністю життя? Вольтер і Франко, Ґете і Леся Українка… Вічна антитеза, вічна єдиність, вічна точка спримирення і вічна боротьба, яка спороджує діяльність. Це людська сутність. Тварина бореться лише з оточенням, а не сама з собою, вона не може стати ні лотофагом, ні збойником, бо не осмислює своїх життєвих можливостей.