Читать «Сліди на піску» онлайн - страница 15

У цьому каньйоні, що, обминаючи Ворохту, тягнеться від підніжжя Говерли аж до Яремчі й подекуди розкришується на колючу рінь, дозволяючи ріці розширитись і на мить угамувати свій стрімкий біг, щоб потім знову втиснутися між нездоланні кам’яні брили й заревіти в тіснині, – на необшустаному дикому зарінку, звідки видно Чорногору з важкою банею Говерли, я розклав намет і до заходу сонця вклав своїх дітлахів, стомлених денним сходженням на карпатський хребет, у спальні мішки, а сам, спершись на мосянжову бартку, сидів на камені і, вслухаючись у шум та плюскіт Пруту, думав про вічність цих гір і рік та про свою короткочасність.

Цю бартку з розплесканим обушком і загнутою буквою «р» головкою я побачив колись у знаного у Львові колекціонера: вона непримітно лежала на поличці поруч з підковами, бляшками з кінських хомутів, різьбленими веретенами, люльками, кресалами та ще якимось побутовим причандаллям; я похапливо сягнув рукою, взяв келеп і довго приглядався до розмаїтих на ньому узорів, рисок, кружалець, що нагадували солярні знаки; обушок бартки був добре стовчений, видно, побував на різних роботах у колишнього власника, а ще й не знати: може, цей келеп був колись власністю якогось мольфара, котрий відвертав ним градові тучі; колекціонер про таке, певно, не здогадувався, бо ж був, як видно, зовсім байдужий до експоната, а втім, до побутових знарядь він явно не мав особливих зацікавлень: стіни його домашнього музею були завішані бойовими топірцями розмаїтих конфігурацій на інкрустованих перламутром держаках, тож мосянжова бартка, очевидно, здавалась йому нічим іншим, як молотком, уживаним для хатніх потреб, – і він сказав:

– Якщо вам ця річ сподобалася, я міг би її виміняти, приміром, на двадцять космацьких писанок.

Не думаючи довго, я погодився і того ж таки дня приніс йому повний кошик писанок, яких мав удосталь, оскільки моя мама, родовита гуцулка, не знала кращого подарунка на кожний мій день народження, як десяток яєць, виписаних космацькими дивовзорами… Отже, я став власником ориґінального топірця, не схожого ні на які інші; мій брат, у якого золоті руки, приробив до нього тисового держака, і з цією барткою я ні разу не розлучався, полюбивши її, як вірного товариша.

Мої дітлахи міцно заснули, а я сидів, спершись на бартку, забувши в роздумах любуватися нею – достоту, як Довбуш у Федьковича: «Ні топірчик вже не пестить, ні кресак не обзирає, ходить, ходить по долині, схилив голову та й думає», – думки мої були тривожні й водночас спримирені: я намагався вдовольнитись цією миттю життя і не думати про невідворотне.

А вже звечоріло, і зорі, немов достиглі іванівки, повисли над каньйоном, готові впасти додолу, і мені в міжчассі промірковувалося нісенітне і смішне: чи було б дуже боляче, якби якась з них упала на моє тім’я; а серед зір, задерши роги, плив по небу молодий серпик місяця; схил протилежного берега каньйону стрімко спинався до підніжжя чорногорських верхів, де стугоніли старі ялиці й смереки, а тут, серед вологості, росли вільхи, клени, буки, вони вузлуватими кореневищами увіп’ялися в берег, немов велетенські орли пазурами, оберігаючи ріку від зсувів; високий берег щораз, то більше занурювався в сутінки, ріка вже ледь блищала переді мною, й чутно було лише її мирну розмову з камінням, що подекуди іклами випиналося з води; те жебоніння Пруту почало мене заколисувати, я врешті міцно задрімав і прокинувся раптом від несподіваного гуркоту грому. Глянув на небо, й заспокоїли мене тихі зорі й серпик місяця – ніщо не віщувало негоди, і я подумав, що грім мені приснився: над горами панувала така тиша, що чутно було глибоке дихання дітей в наметі.