Читать «Переможець завжди самотнiй» онлайн - страница 57

— Я готовий виконати будь-яке твоє прохання, — сказав він торговцю тканинами.

— У такому разі допоможи здобути освіту моєму синові. Йому вже шістнадцять років, і тут для нього нема ніякої перспективи.

— А ти натомість продаси мені твій дім.

Запанувала тривала мовчанка, а тоді Хамід почув, як його батько, дивлячись у вічі шейхові, сказав йому те, чого він ніяк не сподівався від нього почути.

— Давати освіту підданим — ваш обов’язок, володарю. І я не можу поміняти майбутнє своєї родини на її минуле.

Хамід пам’ятає вираз глибокого смутку, який був в очах його батька, коли той провадив:

— Але якщо мій син одержить свій шанс у житті, я прийму твою пропозицію.

Шейх пішов, нічого йому не сказавши. Наступного дня він попросив, щоб торговець прислав сина, бо він хоче поговорити з ним. Хамід зустрівся з шейхом у палаці, збудованому неподалік від старого порту, після того як пройшов перекритими вулицями, де відбувалося грандіозне будівництво, стриміли велетенські крани, працювали люди, були знесені цілі квартали.

Правитель відразу перейшов до суті:

— Ти знаєш, що я хочу купити дім твого батька. У нашій землі залишається дуже мало нафти, й доки вона цілком не вичерпалася в наших свердловинах, ми повинні звільнитися від цієї залежності й знайти інші шляхи для свого розвитку. Ми доведемо світові, що спроможні продавати не тільки свою нафту, а й свої послуги. Але для того, щоб зробити перші кроки, нам слід здійснити деякі надзвичайно важливі реформи, наприклад збудувати сучасний аеропорт. Нам потрібні землі, щоб іноземці могли поставити на них свої будівлі, — мої мрії праведні, а мої наміри добрі. Нам будуть потрібні фахівці, обізнані в галузі фінансів. Ти чув, про що ми розмовляли з твоїм батьком?

Хамід намагався приховати свій страх; у кабінеті шейха були присутні ще з десяток осіб, які чули їхню розмову. Але у своєму серці він уже підготував відповідь на кожне запитання, яке могли поставити йому.

— Чого ти хотів би навчитися?

— Я хотів би стати кравцем високої моди.

Люди в кабінеті шейха перезирнулися. Мабуть, вони не зовсім зрозуміли, чого він хоче.

— Я хочу навчитися шити одяг, який би відповідав усім вимогам сучасної моди. Велику частину тих тканин, якими торгує мій батько, купують іноземці, й вони потім перепродують їх у сто разів дорожче, коли шиють із них модний одяг. Я переконаний, що такий одяг ми зможемо шити й тут. Я також переконаний у тому, що саме мода допоможе нам здолати ті упередження, які проти нас має світ. Коли люди побачать, що ми вдягаємося не як варвари, вони почнуть ставитися до нас набагато краще.

Цього разу серед придворних шейха почувся гомін. Він говорить про одяг? Це проблема європейців, яких набагато більше цікавить зовнішній вигляд людини, аніж її внутрішній світ.

— Крім того, я думаю, що мій батько муситиме заплатити за моє навчання надто високу ціну. Я хочу, щоб він і далі жив у своєму домі. Я працював би з тими тканинами, які в нього є, і якщо Аллах милосердний мені допоможе, я здійсню свою мрію. Тож, як і Ваша Високість, я знаю, чого хочу домогтися. Приголомшені придворні слухали, як зелений юнак кидає виклик великому володареві й відмовляється виконати бажання власного батька. Проте шейх лише усміхнувся й запитав: